Сьогодні в ліцеях Коломиї навчаються 14 внутрішньо переміщених дітей. Ще троє ходять до дошкільних закладів освіти. Зараз вони цілком комфортно почуваються серед місцевих однолітків, однак так було не в усіх і не одразу. Про те, з якими труднощами стикалися діти-переселенці та чи хотіли б повернутися до рідного міста після закінчення війни, дізнавалися журналісти «Дзеркала Медіа».

«Твій тато вбив мого тата» та мовне питання

Внутрішньо переміщені діти навчаються в п’яти коломийських ліцеях: № 1, 2, 4, 5 і 8. В Управлінні освіти кажуть, що учні влилися в колектив без проблем. При потребі, з ними працювали психологи.

«У нас навчаються 4 дітей ВПО, - розповідає директор ліцею № 1 Мирослав Граб. - Всі вони досить успішно навчаються та не мають проблем із викладачами чи однолітками».

А практичний психолог відділення соціальної роботи з сім’ями, дітьми та молоддю ЄЦНРСП Алла Матійчук пригадує, що спочатку ситуація з адаптацією була неоднозначною – переселенців не сприймали в колективах:

«Діти проганяли їх, називали «москалями». Ситуація ускладнювалася, якщо в одному класі навчалися й діти учасників бойових дій – вони цькували переселенців особливо жорстоко. Доходило аж до «твій тато вбив мого тата». Але самозвернень до спеціалістів не було».

Випадки булінгу були і в молодших класах, але яскравіше виражалися в старших. Психолог припускає, що таке сприйняття йшло з сімей.

Серед інших труднощів – мова: російськомовні діти не розуміли української. З часом їм вдалося адаптуватися. Учні більше спілкувалися між собою та здружувалися, тож зараз скарг немає.

Іван Золотарьов: «Я вже вважаю себе більше коломиянином, ніж антрацитівцем»

Іван Золотарьов – один із найкращих учнів ліцею № 1. Із 2017 року хлопець займав призові місця на олімпіадах із математики, інформатики, програмування тощо, бере активну участь у громадському житті міста.

Сім’я Івана перебралася до Коломиї з міста Антрацит, що на Луганщині, в 2014 році. Цьогоріч хлопець завершує 11 клас і номінований Управлінням освіти на «Випускника року – 2020». Надалі продовжуватиме навчання в Англії по стипендіальній програмі.

Про перші дні в новій школі згадує позитивно. За його словами, нові однокласники одразу прийняли його добре:

«Ніяких цькувань тощо не було. Спочатку був невеликий мовний бар’єр, бо я раніше ніколи не розмовляв українською. Перших два місяці спілкувався жахливим суржиком (сміється). За пів року повністю влився в свій клас і коломийську спільноту. Зараз я вважаю себе більше коломиянином, ніж антрацитівцем».

В перші роки після переїзду Іван продовжував спілкування зі своїми друзями з Антрациту, але чим далі, тим більше в них з’являлось упереджень про те, що на західній Україні - всі бандерівці тощо:

«Зараз я продовжую спілкування з друзями, котрі переїхали до Києва, Дніпра й інших міст України. Дехто переїхав до Росії, але там ставлення до українців зовсім погане й вони були змушені з часом повернутися до Антрациту».

Хлопець багато уваги приділяє волонтерській і громадській діяльності. І це не дивно, адже незабаром після переїзду до Коломиї бабуся Івана, Ольга Золотарьова, заснувала громадську організацію «Фенікс» – локальне об’єднання переселенців – і почала боротися за права ВПО на Івано-Франківщині.

«Моя громадська діяльність почалась у 2014 – 2015 роках, бо необхідно було боротися за права переселенців. Нам дійсно було складно спочатку, бо ми втратили абсолютно все. Бабуся – журналіст за освітою, громадською діяльністю вона займалась і в Антрациті, і вже тепер у Коломиї».

Далі Іван допомагав мамі в благодійному фонді «Карітас»:

«Мама розпочала своє життя з чистого листа – отримала другу вищу освіту психолога та влаштувалася на роботу в «Карітас». Тому долучився волонтером і туди. Ми підтримували літніх людей тощо».

Згодом хлопець познайомився з членами «Молодіжної ради» і захопився ідеєю працювати на благо свого, уже майже рідного, міста.

«Долучився та почав допомагати з різними благодійними акціями для потребуючих дітей, лікарень тощо. Я усвідомлюю, наскільки люди часом потребують допомоги та підтримки. Наша держава далеко не завжди може її надати, тому необхідно долучатися до волонтерської та громадської діяльності».

Друзі з «Молодіжної ради» з повагою відгукуються про Івана. Зокрема, голова організації Олег Вишиванюк характеризує колегу не просто як розумного хлопеця-програміста, а як особистість зі своєю позицією, думками і поглядами:

«Покинути рідне місто, окуповане російськими терористами, і переїхати до зовсім незнайомого краю — складно. А не зламатися, вистояти, самореалізуватися і розпочати громадську роботу для ще малознайомих людей — ще складніше. Це про одиниць. Я гордий тим, що знаю людину, яка змогла це зробити, яка не зламалася. Людина, яка з перших днів знайомства дала мені зрозуміти, хто стоїть переді мною. Незважаючи на всі обставини чи перепони, Іван впевнено йшов до своєї мети і зміг абсолютно реалізувати свої можливости. Навіть у чужому місті, навіть серед незнайомих людей, навіть під таким тиском. Людина, яка заслуговує поваги насамперед тому, що мав інші обставини, інші умови і зміг досягти не менше. Він для мене і багатьох — приклад наснаги і незламности».

Часто переселенці мають не надто патріотичну погляд на події в країні. Через це часто стають жертвами булінгу в більш націоналістичному середовищі. Попри це, після завершення війни Іван не планує повертатися в рідне місто:

«Війна все-таки залишила невиправний слід і на Донбасі, і на людях, які зараз там живуть. Більшість переїхали звідти на початку війни. Ті, що залишились, уже зламані російською пропагандою. Провідати друзів, родичів – так, але повертатися туди назовсім не планую. Звісно, булінг не можна виправдати, але свою Батьківщину потрібно поважати…».

Юлія МАРЦІНОВСЬКА

Матеріал створено в рамках проєкту Internews Ukraine "Помісти своє життя у валізу: Посилення взаєморозуміння між українцями з безконфліктних територій та внутрішньо перемішеними особами через унікальне інтерактивне мистецтво (продовження)".