Любов Витвицька: “Карателі підпалили хату, й усі, хто там був, згоріли живцем…”

Освоювати неозорі простори Уралу й Сибіру доводилося не лише тим, хто збройно виступив проти радянської влади, а й безневинним сім’ям та цілим родинам. Тільки народитися в Західній Україні вже означало для влади, яка звіріла у 40-х – 50-х роках, поповнити ешелон ворогів народу. Упосліджені, майже безправні, ці люди прокладали дороги в тайзі, добували алмази й будували міста у непрохідних нетрях.

Життєва стезя коломиянки Любові Витвицької – один з десятків тисяч таких прикладів. Узагалі-то пані Люба коломиянкою стала вже при незалежній Україні. А до того довгий час жила в Запоріжжі, де працювала на промисловому гіганті – заводі “Запоріжсталь”. Ще раніше десять років разом з рідними сестрами гнула спину на видобутку алмазів у лісах і передгір’ях Уралу, куди у 1949 році виселили всю її сім’ю. Виселили “за пособництво бандформуванням УПА”, – традиційне на той час кліше.

– Після війни, – розповідає пані Люба, – у 1948 – 1949 роках на наших теренах у Долинському районі повстанські відділи були геть знекровлені. Можна сказати, що вони перебували повністю на утриманні місцевого населення. Майже кожна родина у нашому селі Витвиці, крім найбідніших, через посильних передавала до лісу харч, одяг, медикаменти й інші речі. Нас у сім’ї було четверо дітей. Жили небідно. Вдома була велика господарка – тримали корови, свині, гуси, бики для оранки. При совітах тата призначили головою сільради. Дві мої старші сестри регулярно передавали посильним від повстанців посилки. Ризик був великий, самі місцеві одні одних здавали москалям – одні, рятуючи власну шкуру, інші – через банальні побутові конфлікти. Відправляти передачі небезпечно, але й відмовитися небезпечно. Якось сестри вже зібрали чергову посилку й мали її нести до крайньої хати, що під лісом. А того таки дня до тієї хати прийшли двоє наших партизан, геть знесилені після великого бою, один з них поранений. Про це вмить стало відомо карателям і вони вислали збройний загін. Сестрам пощастило, бо вони не встигли передачу донести. Один повстанець, хоч поранений, але втік до лісу, а другий відстрілювався з горища. Карателі проникли до хати й підпалили її. Хатна дівчина вибігла надвір, то якийсь солдат ударив її по голові прикладом, узяв на плечі й укинув під палаючу хату. Так там усі в тій хаті й згоріли, четверо людей. За пару днів моя сестра з сусідськими людьми зібрали зі згарища людські останки й поховали їх… Це сталося влітку 1949-го року, а вже пізньої осені нам надійшло сповіщення про виселення.

Привезли сім’ю Витвицьких спершу до Коломиї. Разом з іншими вивезеними з різних сіл Коломийщини й Косівщини помістили в костел, що на тодішній вулиці Чкалова.

– У костелі ми промучилися більше місяця. Спали на підлозі штабелями. Тут я вперше пізнала слово «параша». Було дуже принизливо й незручно. Нарешті на початку грудня всіх нас запакували в товарняки й повезли кудись дуже далеко. Кінцева станція – Пермська область, Чусовський район, селище Пашия. Поселилися в двоповерховому бараці. Разом з нами ще жила мама з сином таки з нашого села й багато людей з Західної України, а також німці з Поволжя. Тато влаштувався працювати на станцію, мама – в їдальню. Ми, три сестри, пішли працювати на видобутку алмазів. Рубали в лісі просіки й зупинялися на місцях, де геологи виявляли поклади алмазів. Там викопувався шурф і знизу подавалися бідони з пісковою породою. Ми ту породу проціджували. Жили в наметах у лісі до початку зими. На неділю приїжджали до нашого дому через станцію Всесвятську. Звідти 12 кілометрів йшли пішки, бувало – у заметіль і крізь глибокі сніги…

– У нашому містечку діяла церковця. Ми – виселенці – стали місцевому батюшці в пригоді, збільшили йому кількість прихожан. Спочатку місцеві люди нас боялися і відсторонювалися, згодом ми з ними заприятелювали, наскільки це було можливим. У нас з’явилася корова, потім мамі подарували телятко. Корова давала дуже багато молока, тим і виживали.

– У 1959 році нас викликали в комендатуру й заявили, що відтепер ми вільні й можемо їхати, куди захочемо, за винятком Західної України. Вибір упав на Запоріжжя, там проживав мій брат з сім’єю і нас запросив до себе. Виїхали. Трохи замешкували в брата, трохи – у родичів його жінки. Я влаштувалася на заводі, з часом ми отримали квартиру. Тато в Запоріжжі й помер. Нам вдалося здійснити квартирний обмін з Запоріжжя на Коломию. Тут я й поселилася з сестрою й сином. Сестра померла, син одружився й виїхав до Іспанії. Я його тепер провідую…

Любов Витвицька живе скромно в опустілій квартирі, однак не ремствує, цілий день – на ногах. На свята прові­дує свою сестру в Долині, передзвонюється з сином та родиною по різних містах. Субсидії їй урізали, однак пенсії наразі вистачає, має 25 відсотків пільг на комуналку. Взагалі, життя – не така й погана штука, особливо, якщо його порівнювати з тим, що довелося перебути на підневільній праці під Уралом.

АВТОР: Андрій МАЛАЩУК

ФОТО: Андрій КАНЯ

Читайте також: Мирослав Симчич: “Півперемоги у нас уже є, а півперемоги на ваших плечах”.