Болеслав Пригродський[/caption]
"Підтримували УПА не всі, але майже всі. Бо дуже багато пішло, де були молоді хлопці, чоловіки всі пішли в УПА. Я допомагала УПА: носила їсти, виконувала доручення, якщо потрібно було занести щось. Моя мама мала одного сина і казала, що треба йти й допомагати", – пригадує жінка.
Голод був страшний
Депортовані працювали на шахтах, заготівлі лісу, будівництві доріг і залізниці, у сільському господарстві в регіонах Уралу й Сибіру. Спершу Янка з батьками потрапила в Омську область.
"Там були порожні бараки, жодної людини ще не було. Голод страшний, лазня одна на всіх. Ми нічого не мали ні їсти, ані з чого їсти. Навіть ложки не було. З нами були моя тета зі своєю сім’єю, зокрема і двома дітьми. Вона з собою взяла сушку, сливки. І давала нам закріпитись. Я не їла і назбирувала тих сухих сливок, зо 20-30 сливок, і йшла на базар. Сливка одна коштувала рубль. Куплю за ті гроші хліба, а хліб коштував 60 рублів. Купувала половинку зазвичай. Нас у маленькій кімнатці було чотири родини. Через якийсь час нас забрали у ліс, за Іртиш. Моя мама тоді сказала, втікай, дитино, бо ми пропадемо і ти з нами. Татові родичі вислали якісь нам гроші. Коли нас прийшли забирати в другий район за Іртиш, то був вечір, приїхали машини, і я втекла. Потім жалкувала, що це зробила, бо так страшно набідувалась. Тепер дивуюсь, чому я ризикувала", – пригадує жінка.
Понад вісім кілометрів молода дівчина, ослаблена голодом, йшла пішки. На вулиці лютував мороз, провалювалась у сніг, каже, йшла "на світло". Вже у населеному пункті її зупинила міліція і забрала у відділок.
"Я сказала, що йду, а це вже була північ, на базар. Посадили мене на якісь дошки, там сидів лише черговий, коли він задрімав, я втекла. Біля міліції був паровий млин, там і сховалась, далеко не пішла, бо подумала, якщо спіймають, то скажу, що пішла грітись. Зранку я йду і не знаю куди. Назустріч ішла молода гарна дівчина. Я сказала їй російською "Добрий день", по акценту було впізнати, що я українка, зізналась чомусь, що втекла і мені потрібно купити квиток в Україну. Вона не відсахнулась і відповіла, що працює на вокзалі і купить мені квиток. Привела мене до себе у квартиру, там була її старенька мама. Була у них в помешканні три дні. Грошей у мене вони не захотіли брати за перебування, я мала кілька рублів від родичів. У мене були гроші лише на квиток до Львова".
Допомогла чужа людина
З собою в торбині Янка мала лише гуцульську сорочку і шкіряний кептар. У Москву їхала потягом шість днів, без крихти хліба. Піднімалась, щоб напитись води в туалеті. У Москві їй потрібно було закомпостувати квиток на Львів, але паспорта у дівчини не було.
"Поруч їхав військовий офіцер із жінкою і він зауважив, що я ледве піднімаюсь. Поцікавився, чи маю що їсти, відповіла, що ні. Він дав мені трішки їсти, щоб зле не зробилось, потім на другий день ще. Я бачила, що то росіянин, сказала йому, що не знаю, як компостувати квиток, і він мені у Москві допоміг, добрий був чоловік. Так я доїхала до Львова. А вже у Коломию в мене на дорогу грошей не було. На вокзалі випадково зустріла земляка, він був поляком, родина виїхала, але залишився брат, і він до нього їхав. Нагодував мене, купив квиток і так я потрапила в Коломию, рік жила біля Прута в родичів, ховалась, бо шукали. Потім уже пішла в село, і мене там прийняли люди на два дні", – розповідає жінка.
За втечу з поселення протягом 1944-1949 років для депортованої людини передбачалось покарання у вигляді 20 років каторжних робіт. Поневіряння від хати до хати, від людей до людей – таким було життя Янки на рідній Гуцульщині після втечі. Одного разу хтось видав дівчину, але вона встигла вночі покинути хатину, де мала тимчасовий притулок. Кілька діб провела у коморі поблизу церкви, чула, як енкаведисти нишпорили місцевістю в пошуку упівських криївок. До того ж, випав сніг, і дівчина боялась іти, щоб не залишити слідів. У діжках були кукурудза, жито і пшениця, тим і харчувалась у сховку.
"Я важила 36 кілограмів. Потім я попросила, щоб дали знати одній жінці, щоб мене забрала. Вдвох мене винесли вони. Та жінка була дуже бідна, до неї ніхто не приходив, жила на березі, мала лише козу. Тим молоком вона мене і відходила, я на печі там пролежала і відійшла", – розповідає Іванна.
Згодом Янка Пригодська одружилась і стала Арсенич. Їй вдалося отримати паспорт, але повертатись у своє рідне село вона ще довгий час боялась. Поховати тіло брата Болеслава змогла лише у 1990 році. Нині він спочиває у братській могилі в селі Яблунів.
Лише з 1944-го до 1947 років із території Західної України примусово на поселення на Урал і Сибір, під автоматами, було виселено понад 120-130 тисяч українців, згідно з різними архівними матеріалами. Людей везли у жахливих умовах, а майно, яке сім’я залишала, радянська влада конфісковувала. На засланні були складні умови, чимало депортованих там і загинули від голоду, холоду, важкої праці. Одиницям лише вдалось звідти втекти і одиницям вдалось залишитись живими.
Нині Іванна Арсенич проживає у Коломиї зі своєю великою родиною. Її легко впізнати на вулиці по швидкій ході, охайному одязі, гарній хустинці і обов’язково – маленькій торбині.
Автор: Галина Терещук
Джерело: Радіо Свобода
Жителька Коломиї 87-річна Іванна Арсенич у 1947 році була заарештована НКВС і вислана разом із батьками на заслання до Сибіру. Родину було визнано "ворогом народу". Однак тоді ще зовсім юній дівчині вдалося втекти з поселення. Це був ризикований і смертельний крок, але Іванна вижила.
Іванна Арсенич, у дівоцтві Пригродська, любить, коли її називають Янка. Жінка у свої роки зізнається – почувається молодою душею. Походить вона з українсько-польської родини, до Другої світової війни на теренах Західної України таких сімей було багато.
Янка Арсенич пригадує холодну і сніжну осінь 1947 року. Їй було 17 років. На Покрову почали масово вивозити гуцульські сім’ї у Сибір, зокрема з села Нижній Березів, де вона мешкала. Серед них були і Пригродські. Адже під депортацію радянської влади потрапляли передусім родини членів ОУН і воїнів УПА. 1947 рік був продовженням акції виселення людей із Західної України 1944-1946 років. А Болеслав Пригродський, брат Янки, служив в УПА. До хати прийшли озброєні солдати і всіх вивели на подвір’я, навіть уже літню бабусю.
"Ще перед тим, як по нас прийшли, мама встигла худобу нагодувати. Моїй бабуні був 91 рік, то мама татова. Я їй сказала, щоб вона йшла до тети. Ми її зсадили з машини і бабуся пішла ровом, повернула до своїх родичів і цього просто не зауважив один із солдатів. Ми були щасливі, бо вона б у дорозі померла. Спершу нас привезли на вокзал у Коломию (там був збірний пункт – ред.), із собою нічого не дозволили взяти, нас запакували у товарні вагони, а мій майбутній чоловік приніс нам їжі – хліб, сало. Ми їхали у Сибір кілька тижнів. Там був коминок, ми так грілись і воду підігрівали. Хто мав борошно, то з водою змішував і мав хліб", – пригадує Янка Арсенич.
Родині повідомили, що депортують через Болеслава, який воював в УПА. Він пішов служити молодим хлопцем, був обдарованим художником. Мав псевдо "Лук". На Різдво 1948 року Болеслав потрапив у засідку, отримав п’ять поранень і щоб не потрапити до рук НКВС, застрелився. Йому було 24 роки. Тіло молодого чоловіка комуністи виставили посеред села Яблунів, щоб гуцули бачили, що їх може очікувати за службу й підтримку УПА. Янка після втечі з Сибіру намагалась викрасти тіло брата, але їй не вдалось.
[caption id="attachment_66275" align="alignnone" width="650"] Болеслав Пригродський[/caption]
"Підтримували УПА не всі, але майже всі. Бо дуже багато пішло, де були молоді хлопці, чоловіки всі пішли в УПА. Я допомагала УПА: носила їсти, виконувала доручення, якщо потрібно було занести щось. Моя мама мала одного сина і казала, що треба йти й допомагати", – пригадує жінка.
Голод був страшний
Депортовані працювали на шахтах, заготівлі лісу, будівництві доріг і залізниці, у сільському господарстві в регіонах Уралу й Сибіру. Спершу Янка з батьками потрапила в Омську область.
"Там були порожні бараки, жодної людини ще не було. Голод страшний, лазня одна на всіх. Ми нічого не мали ні їсти, ані з чого їсти. Навіть ложки не було. З нами були моя тета зі своєю сім’єю, зокрема і двома дітьми. Вона з собою взяла сушку, сливки. І давала нам закріпитись. Я не їла і назбирувала тих сухих сливок, зо 20-30 сливок, і йшла на базар. Сливка одна коштувала рубль. Куплю за ті гроші хліба, а хліб коштував 60 рублів. Купувала половинку зазвичай. Нас у маленькій кімнатці було чотири родини. Через якийсь час нас забрали у ліс, за Іртиш. Моя мама тоді сказала, втікай, дитино, бо ми пропадемо і ти з нами. Татові родичі вислали якісь нам гроші. Коли нас прийшли забирати в другий район за Іртиш, то був вечір, приїхали машини, і я втекла. Потім жалкувала, що це зробила, бо так страшно набідувалась. Тепер дивуюсь, чому я ризикувала", – пригадує жінка.
Понад вісім кілометрів молода дівчина, ослаблена голодом, йшла пішки. На вулиці лютував мороз, провалювалась у сніг, каже, йшла "на світло". Вже у населеному пункті її зупинила міліція і забрала у відділок.
"Я сказала, що йду, а це вже була північ, на базар. Посадили мене на якісь дошки, там сидів лише черговий, коли він задрімав, я втекла. Біля міліції був паровий млин, там і сховалась, далеко не пішла, бо подумала, якщо спіймають, то скажу, що пішла грітись. Зранку я йду і не знаю куди. Назустріч ішла молода гарна дівчина. Я сказала їй російською "Добрий день", по акценту було впізнати, що я українка, зізналась чомусь, що втекла і мені потрібно купити квиток в Україну. Вона не відсахнулась і відповіла, що працює на вокзалі і купить мені квиток. Привела мене до себе у квартиру, там була її старенька мама. Була у них в помешканні три дні. Грошей у мене вони не захотіли брати за перебування, я мала кілька рублів від родичів. У мене були гроші лише на квиток до Львова".
Допомогла чужа людина
З собою в торбині Янка мала лише гуцульську сорочку і шкіряний кептар. У Москву їхала потягом шість днів, без крихти хліба. Піднімалась, щоб напитись води в туалеті. У Москві їй потрібно було закомпостувати квиток на Львів, але паспорта у дівчини не було.
"Поруч їхав військовий офіцер із жінкою і він зауважив, що я ледве піднімаюсь. Поцікавився, чи маю що їсти, відповіла, що ні. Він дав мені трішки їсти, щоб зле не зробилось, потім на другий день ще. Я бачила, що то росіянин, сказала йому, що не знаю, як компостувати квиток, і він мені у Москві допоміг, добрий був чоловік. Так я доїхала до Львова. А вже у Коломию в мене на дорогу грошей не було. На вокзалі випадково зустріла земляка, він був поляком, родина виїхала, але залишився брат, і він до нього їхав. Нагодував мене, купив квиток і так я потрапила в Коломию, рік жила біля Прута в родичів, ховалась, бо шукали. Потім уже пішла в село, і мене там прийняли люди на два дні", – розповідає жінка.
За втечу з поселення протягом 1944-1949 років для депортованої людини передбачалось покарання у вигляді 20 років каторжних робіт. Поневіряння від хати до хати, від людей до людей – таким було життя Янки на рідній Гуцульщині після втечі. Одного разу хтось видав дівчину, але вона встигла вночі покинути хатину, де мала тимчасовий притулок. Кілька діб провела у коморі поблизу церкви, чула, як енкаведисти нишпорили місцевістю в пошуку упівських криївок. До того ж, випав сніг, і дівчина боялась іти, щоб не залишити слідів. У діжках були кукурудза, жито і пшениця, тим і харчувалась у сховку.
"Я важила 36 кілограмів. Потім я попросила, щоб дали знати одній жінці, щоб мене забрала. Вдвох мене винесли вони. Та жінка була дуже бідна, до неї ніхто не приходив, жила на березі, мала лише козу. Тим молоком вона мене і відходила, я на печі там пролежала і відійшла", – розповідає Іванна.
Згодом Янка Пригодська одружилась і стала Арсенич. Їй вдалося отримати паспорт, але повертатись у своє рідне село вона ще довгий час боялась. Поховати тіло брата Болеслава змогла лише у 1990 році. Нині він спочиває у братській могилі в селі Яблунів.
Лише з 1944-го до 1947 років із території Західної України примусово на поселення на Урал і Сибір, під автоматами, було виселено понад 120-130 тисяч українців, згідно з різними архівними матеріалами. Людей везли у жахливих умовах, а майно, яке сім’я залишала, радянська влада конфісковувала. На засланні були складні умови, чимало депортованих там і загинули від голоду, холоду, важкої праці. Одиницям лише вдалось звідти втекти і одиницям вдалось залишитись живими.
Нині Іванна Арсенич проживає у Коломиї зі своєю великою родиною. Її легко впізнати на вулиці по швидкій ході, охайному одязі, гарній хустинці і обов’язково – маленькій торбині.
Автор: Галина Терещук
Джерело: Радіо Свобода
Болеслав Пригродський[/caption]
"Підтримували УПА не всі, але майже всі. Бо дуже багато пішло, де були молоді хлопці, чоловіки всі пішли в УПА. Я допомагала УПА: носила їсти, виконувала доручення, якщо потрібно було занести щось. Моя мама мала одного сина і казала, що треба йти й допомагати", – пригадує жінка.
Голод був страшний
Депортовані працювали на шахтах, заготівлі лісу, будівництві доріг і залізниці, у сільському господарстві в регіонах Уралу й Сибіру. Спершу Янка з батьками потрапила в Омську область.
"Там були порожні бараки, жодної людини ще не було. Голод страшний, лазня одна на всіх. Ми нічого не мали ні їсти, ані з чого їсти. Навіть ложки не було. З нами були моя тета зі своєю сім’єю, зокрема і двома дітьми. Вона з собою взяла сушку, сливки. І давала нам закріпитись. Я не їла і назбирувала тих сухих сливок, зо 20-30 сливок, і йшла на базар. Сливка одна коштувала рубль. Куплю за ті гроші хліба, а хліб коштував 60 рублів. Купувала половинку зазвичай. Нас у маленькій кімнатці було чотири родини. Через якийсь час нас забрали у ліс, за Іртиш. Моя мама тоді сказала, втікай, дитино, бо ми пропадемо і ти з нами. Татові родичі вислали якісь нам гроші. Коли нас прийшли забирати в другий район за Іртиш, то був вечір, приїхали машини, і я втекла. Потім жалкувала, що це зробила, бо так страшно набідувалась. Тепер дивуюсь, чому я ризикувала", – пригадує жінка.
Понад вісім кілометрів молода дівчина, ослаблена голодом, йшла пішки. На вулиці лютував мороз, провалювалась у сніг, каже, йшла "на світло". Вже у населеному пункті її зупинила міліція і забрала у відділок.
"Я сказала, що йду, а це вже була північ, на базар. Посадили мене на якісь дошки, там сидів лише черговий, коли він задрімав, я втекла. Біля міліції був паровий млин, там і сховалась, далеко не пішла, бо подумала, якщо спіймають, то скажу, що пішла грітись. Зранку я йду і не знаю куди. Назустріч ішла молода гарна дівчина. Я сказала їй російською "Добрий день", по акценту було впізнати, що я українка, зізналась чомусь, що втекла і мені потрібно купити квиток в Україну. Вона не відсахнулась і відповіла, що працює на вокзалі і купить мені квиток. Привела мене до себе у квартиру, там була її старенька мама. Була у них в помешканні три дні. Грошей у мене вони не захотіли брати за перебування, я мала кілька рублів від родичів. У мене були гроші лише на квиток до Львова".
Допомогла чужа людина
З собою в торбині Янка мала лише гуцульську сорочку і шкіряний кептар. У Москву їхала потягом шість днів, без крихти хліба. Піднімалась, щоб напитись води в туалеті. У Москві їй потрібно було закомпостувати квиток на Львів, але паспорта у дівчини не було.
"Поруч їхав військовий офіцер із жінкою і він зауважив, що я ледве піднімаюсь. Поцікавився, чи маю що їсти, відповіла, що ні. Він дав мені трішки їсти, щоб зле не зробилось, потім на другий день ще. Я бачила, що то росіянин, сказала йому, що не знаю, як компостувати квиток, і він мені у Москві допоміг, добрий був чоловік. Так я доїхала до Львова. А вже у Коломию в мене на дорогу грошей не було. На вокзалі випадково зустріла земляка, він був поляком, родина виїхала, але залишився брат, і він до нього їхав. Нагодував мене, купив квиток і так я потрапила в Коломию, рік жила біля Прута в родичів, ховалась, бо шукали. Потім уже пішла в село, і мене там прийняли люди на два дні", – розповідає жінка.
За втечу з поселення протягом 1944-1949 років для депортованої людини передбачалось покарання у вигляді 20 років каторжних робіт. Поневіряння від хати до хати, від людей до людей – таким було життя Янки на рідній Гуцульщині після втечі. Одного разу хтось видав дівчину, але вона встигла вночі покинути хатину, де мала тимчасовий притулок. Кілька діб провела у коморі поблизу церкви, чула, як енкаведисти нишпорили місцевістю в пошуку упівських криївок. До того ж, випав сніг, і дівчина боялась іти, щоб не залишити слідів. У діжках були кукурудза, жито і пшениця, тим і харчувалась у сховку.
"Я важила 36 кілограмів. Потім я попросила, щоб дали знати одній жінці, щоб мене забрала. Вдвох мене винесли вони. Та жінка була дуже бідна, до неї ніхто не приходив, жила на березі, мала лише козу. Тим молоком вона мене і відходила, я на печі там пролежала і відійшла", – розповідає Іванна.
Згодом Янка Пригодська одружилась і стала Арсенич. Їй вдалося отримати паспорт, але повертатись у своє рідне село вона ще довгий час боялась. Поховати тіло брата Болеслава змогла лише у 1990 році. Нині він спочиває у братській могилі в селі Яблунів.
Лише з 1944-го до 1947 років із території Західної України примусово на поселення на Урал і Сибір, під автоматами, було виселено понад 120-130 тисяч українців, згідно з різними архівними матеріалами. Людей везли у жахливих умовах, а майно, яке сім’я залишала, радянська влада конфісковувала. На засланні були складні умови, чимало депортованих там і загинули від голоду, холоду, важкої праці. Одиницям лише вдалось звідти втекти і одиницям вдалось залишитись живими.
Нині Іванна Арсенич проживає у Коломиї зі своєю великою родиною. Її легко впізнати на вулиці по швидкій ході, охайному одязі, гарній хустинці і обов’язково – маленькій торбині.
Автор: Галина Терещук
Джерело: Радіо Свобода