Доброї пори, Читачу! Ми вже давно з Тобою на "Ти", але як Твоє ім’я, я й досі не знаю. Я – Зоряна. І коли батьки прийшли у сільраду, аби записати мене, їм доводили, що такого імені немає. Хм, цікаво, що б сказали у сільраді про мого сьогоднішнього героя?! Однак мені цікавіше, що скажеш Ти! Неділя, 4 лютого, була обведена в календарі баби Стефи червоним кольором. Таким червоним, як квіти на її парадовій хустці чи борщ з молодих бурячків. Таким червоним, як добротне вино з порічок чи полуниця на її грядках. Таким червоним, як цілунок файної молодички чи свіжовуджена шинка на Пасху. Гадаю, це тому, що баба не мала на господарстві іншої ручки, але ж нічого не буває в світі просто так. Тож і той заповітний день справді обіцяв усе:  хустку, квіти, поцілунки,  шинку з вином, а основне – славний урожай. У неділю, 4 лютого, у Львові онучка Галя хрестила свого первістка і першого правнука Стефи – довгоочікуваного спадкоємця родини. Коли циферки на великому церковному календарі перетнули рубіж січня і нарешті кораликами з’єднались  навколо омріяної лютневої четвірочки, у бабусі вже все було готово: у конверті хрустіли найліпші купюри з пенсії, у пакеті дзвеніли брязкальця, у стайні – стояла сита Марися, а сусідка Данка пройшла детальний інструктаж щодо догляду Стефиної господарки. "Ну, най Бог благословит! – сівши в автобус до міста Лева бабця видихнула, перехрестила себе, потім подумки водія, пасажирів і корову Марисю, яка дуже рідко лишалась сама вдома. А відтак, віддаючи все на волю Господа, старенька поринула у роздуми, уявляючи своє кохане правнучатко: - Інтересно, як то маленьке цєпітко назвут. Може, Василько, на честь діда, бо він вродивсі на Старий новий рік. Але нє, то недобре, бо ше з ім’ям возьме на себе тєжку дзідзьову долю. А, може, Іванко, бо там за тиждень було Йвана Хрестителя. Йой тілько би не так, як Соловчукові назвали Тимофієм чи як Газдинюки – Наум. Або ше гірше Кирило. Бо діти будут потім прозивались, що має рило. Тьху-тьху. Понавигадуют"… Перелічивши в голові імена, які Стефі до вподоби, а потім прочитавши стільки ж молитов, бабця не зчулась, коли вже стояла на Святому таїнстві хрещення правнука. Їй здавалось, що священик найкращий, який тільки міг бути, хор зібрався такий голосистий, як ніде і ніколи, а хоругви такі білосніжні, що німби святих на них аж оживають. Це ж та сама особлива неділя – перша церковна неділя її першого правнука. -Як називатиметься маля? – запитав отець, звертаючись до батьків. -Єлисей, - відповіли ті. -Як-як? Мойсей? – тіпнуло від подиву Стефу. -Бабцю, Єлисей, - нахилилась до старенької онучка Галя. -Ой, людоньки, - шепнула бабуся, істерично шукаючи в кишені носовичок, щоб хоч якось приховати сум’яття. -Бабцю, зараз дуже модні такі імена. Єлисей означає "Бог врятує", - постаралась заспокоїти Стефу молода мама. -Галю, та його ж діти засміют. Тоді точно треба буде би Бог йому помагав, - забувши про священика, хористів і навіть пречудові хоругви старалась переконати внучку бабуся. – Падоньки, я навіть не годна запамнітати. Як ти кажеш, він сі називає? -Єлисей. Ви собі згадуйте Єлисейські поля в Франції і зразу запам’ятаєте. -Агій. Я знаю одні поля – то в нашому селі… - бубоніла старенька, усвідомлюючи всю непоправність вибору. Квіти, поцілунки, вино, шинка – далі все було, наче в тумані. Стефа милувалась маленькими рум’яними щічками в блакитному згорточку і не могла уявити, як кликатиме до столу не Івана, Петра чи Михайла, а Єлисея. Додому вона поверталась збентежена і задумлива. "Най би вже був Тимофій чи Наум, но не…". -Стефцю, як ваші хрестини? Як заїхали? – обірвала бабусині думки сусідка. -Та файно, файно. Така рада, що всіх повиділа, добре си побалакали, - потішилась старенька. -А як назвали хлопчика? – допитувалась Данка. "О йой, я знов забула. Шось пов’язано з Франційов. Франсуа чи шо? Та де! Нє! Агій!" - подумки намагалась згадати Стефа екзотичне ім’я правнука. -Імя, Данусю, дуже файне. Означає "Бог спасе", то так Галя придумала. Правда, красиво? А ти мені скажи, як там Марися? Їла пополудню? – викрутилась бабця, відволікаючи увагу сусідки. Після короткої балачки вона зайшла в дім й похапцем взялась дзвонити до Львова: "Ну зара я їм всьо вискажу". -Галю, альо, ану ще раз мені нагадай! Я собі запишу туво в блокноті... Ти знаєш, головне, би дитинка росла здоровенька. То я стара не годна запамнітати, а ім’я файне, не таке, як всі. Я в неділю дам за здоровлє в нас в церкві. Диктуй, я записую… Стефа хотіла сказати онучці інші слова, але в якусь мить кинула погляд на календар, що висів над столом. Червона четвірочка нагадала їй рум’яні щічки крихітного малятка в конвертику. Малятка - наймилішого в цілому світі. Малятка - з очима дзідзя Василя. І байдуже, яке ім’я писатиме в його свідоцтві. Основне, що він напише у своїй книзі життя… Хіба щось інше тепер має значення? З любов’ю З. АВТОР: Зоряна ДЗЕРА Читайте також: Чому ікони усміхаються: історія з життя прикарпатського села.