Додому Авторські колонки …І рідний нам Донбас?

…І рідний нам Донбас?

0
Поділитися
Дмитро КАРП'ЯК Коломия

От уже справді: часи змінюються, і ми змінюємося разом з ними. Я це до того, що ще років 70 тому сприйняття західноукраїнськими патріотами східних територій суттєво відрізнялося від сприйняття нинішнього. Пригадуєте, якими словами прощався в пісні з дівчиною наш партизан, радячи коханій не покладати на нього особливих надій, оскільки мусить сповнити зовсім інший обов’язок? «Відтак підемо прямо аж на Київ, Полтаву, Харків, рідний нам Донбас». І це в умовах, коли з одного боку Гітлер, а з іншого – Сталін!

Запевняти в умовах сьогоднішніх, начебто нічого не змінилось і патріотичне піднесення найкращих синів і дочок народу не зазнало перепадів, – це обманювати самих себе. Труднощі з мобілізацією, що їх відчувають військкомати, говорять про все, що завгодно, лише не про рішучість нинішнього покоління галичан визволяти «рідний нам Донбас». Брак такої рішучості не так і важко пояснити, але не про це наразі хотілося б повести мову.

Don Yapon

Чимраз частіше, наскільки можна судити, чути заклики до української влади примиритися з окупацією Донбасу, тобто з тим, що він уже не входить до складу нашої держави. Під статтями, пронизаними саме такою невтішною на перший погляд ідеєю, підписуються авторитетні люди, а це змушує ставитися до їхніх статей з підвищеною увагою, роздумувати над наведеними аргументами. Головні з аргументів полягають ось у чому. Держава – це не стільки географічна територія, скільки територія духу, а дух Донбасу зовсім не узгоджується з духом земель, що належали в давнину до Речі Посполитої. Навіть різко протиставляється останньому. То чи розумно повертати мільйони голосувальників за путінську політику в Україну, яка обрала шлях демократії і, хоч і з натугою, але намагається йти ним? Нічого путнього з «єдіной страни» не вийде, попереджають нас скептики, краще набратися сміливості й позбутися цих кайданів. Бо не побачимо ні ЄС, ні НАТО…

Оптимісти, ряди яких помітно рідшають, ставлять за приклад східну Німеччину. Дивіться, нагадують оптимісти, західні німці не відмовилися від своїх братів, успішно інтегрували «оссі». Погоджуюсь, інтегрували. Але якою ціною?! Протягом 20 років західна Німеччина витратила на східну понад два трильйони євро. Для українського бюджету це немислима сума. Та якби навіть сталося диво і наша економіка піднялася до небачених раніше висот, – малоймовірно, що всі ми випромінювали б почуття глибокого задоволення. Баварцям теж ніщо людське не чуже, і далеко не всім їм подобається, що гроші, які могли піти на них, пішли на створення робочих місць, реабілітацію ландшафтів і суспільства східних територій.

То чому мали б подобатися повноводні грошові потоки на Донбас (навіть якби держава могла собі дозволити таку розкіш) нам, галичанам? Тільки тому, що Донбас –т. зв. індустріальне серце України? Але ж ціни на сталь впали в чотири рази, вугілля також дешевшає. Без структурної перебудови всього, що там є, ніяк не обійтися. Ми тут, на заході, в чиїх генах, слава Богу, пролетарі всіх країн ще не встигли об’єднатися, грубими грошима могли б, надіюсь, розпорядитися куди ефективніше.

Коротше, потрібно щось вирішувати з Донбасом, і то не гаючи часу, поки ми не розучилися ще боляче сприймати кожну звістку про полеглих чи поранених героїв. Гинуть найвідважніші, найкращі, гине цвіт нації, і ми просто зобов’язані зупинити цю бійню. Нехай і добровільно відмовившись від території, якій неможливо довести очевидну річ: «особливий шлях» Росії – це шлях у свинарник.

Питання лише в тому, хто мав би розрубати цей гордіїв вузол. Президент? Верховна Рада? На мою, думку, ні перший, ні друга, а український народ, який є джерелом влади. Принаймні так написано в Конституції. Від влади залежить тільки одне – оголосити загальнонародний референдум з цього приводу. Проголосують люди за роз’єднання–значить треба роз’єднуватись; проти – що ж, будемо воювати без кінця-краю.

P.S. Щойно закінчив свою колонку, слухаючи одним вухом телеінтерв’ю з Володимиром Стретовичем. Розповідає, що дедалі частіше чує останнім часом пропозиції простих людей про необхідність референдуму стосовно подальшої долі Донбасу: потрібен він нам усе-таки чи ні.

Дмитро КАРП’ЯК