Додому Авторські колонки День міста чи храмовий празник?

День міста чи храмовий празник?

0
Поділитися
Дмитро КАРП'ЯК Коломия

Якось я вже порушував цю тему, однак совкову звичку називати храмовий празник у Коломиї днем міста викорінити непросто. Але необхідно, якщо хочемо бути народом з традиціями. А традиція храмувати саме 19 серпня тягнеться ще з ХVI ст.., коли була збудована церква Спаса (Благовіщення), віддана нині, як це не прикро, зовсім чужому для нас патріархатові. Згідно з легендою, в ній молився колись Богдан Хмельницький, а згідно з твердженнями шанувальників старовини, ця пам’ятка архітектури державного значення поволі втрачає свою неповторність.

Споконвіків, отже, 19 серпня коломийці відзначали свято аж ніяк не світське, а релігійне. Тому й годилося б добрими словами згадати цими днями тих, хто наставляв наших прадідів на життя праведне, сповнене любові до ближнього й пошанівку до заповідей Божих. Одним з найпомітніших і найдавніших таких людей був греко-католицький священик Іван Озаркевич. Окрім своїх безпосередніх священицьких обов’язків, він пильно опікувався справою культурного розвою народу і здійснив, як знаємо, першу в Галичині театральну виставу «Дівка на виданню, або На милуванє нема силування». Це була переробка відомої п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка», в якій співали вже не «видно шляхи полтавськії», а «видно шляхи коломийські». І замість Наталки на сцені співала звичніша для тодішньої публіки Анничка.

Don Yapon

Як фундатора будівництва Народного дому, а нині музею Гуцульщини і Покуття, що є архітектурною оздобою нашого міста, шануємо пам’ять іншого славного греко-католика, Йосафата Кобринського. До речі, мало хто знає, що Кобринський брав активну участь у постановці «Дівки на виданню…». Уже наступного після прем’єри дня він захоплено напише: «Не набувбисся на рускому дивадлі. Чудо не ігра». Хоча ми низько схиляємо голови перед пам’яттю про цю дивовижну людину передусім з огляду на справу останніх років його життя, будівлю Народного дому. Отець Кобринський зумів запалити на втілення своєї грандіозної ідеї в життя дуже багатьох, активісти ходили по навколишніх селах зі скарбонькою від хати до хати, везли до Коломиї на будову дерево, каміння… Сам мишинський отець жив заради цього шляхетного задуму настільки ощадливо, що спав на голих дошках. Не вільно, казав, використовувати для лежанки солому, все треба економити, бо ми ще винні полякам багато грошей…

А чи не забули ви, читачу, кого саме мала на оці Ольга Кобилянська, називаючи свою повість «Апостол черні»? Так, отця Костянтина Балицького, який народився в с. Спасі, закінчив Коломийську гімназію, а душпастирську діяльність провадив у Молодятині й Марківці. Приїжджаючи з Чернівців до Молодятина, письменниця проживала в резиденції, їй напевно ж цікаво й корисно було спілкуватися з отцем, якого вона вважала апостолом черні, тобто просвітителем, поводирем. Коломийські нащадки священика досі зберігають дорогу реліквію – посвідчення, видане єпископом Григорієм Хомишиним, де написано, що «в нагороду за всі прикрості й труди, підняті в поборюванні сектантських агітацій і поширюваних блудних наук, нагороджується о. Костянтин Балицький правом носити пелерину з подвійними рукавами».

А скільки яскравих портретів будителів народного духа виписано в книжечці о. Володимира Гука «Священики Української Католицької Церкви», що вийшла в світ наприкінці 1990-их! Взяти отця Миколу Гоянюка, уродженого в с. Семаківцях і знищеного комуністами в мордовському таборі. До речі, відома коломийцям Лідія Біль, яка пройшла через катівні й Коломиї, і Львова, і Освенцима, і Равенсбрюка, – це дочка о. Гоянюка. Або згадати отця Дениса Лукашевича, випускника Коломийської гімназії. Багато горя принесла радянська влада цьому чоловікові. За те, що відмовився взяти участь у т.зв. Львівському соборі 1946-ого, заарештували й розстріляли його дітей, самого отця з дружиною Софією засудили на 25 років з конфіскацією майна.

Волової шкури не вистачило б описати все те подвижництво, що його проявляли в часто нелюдських умовах наші священики, в чиїх душах пломеніла правдива віра. Честь їм за те і слава, бо, як писала Надійка Кметюк у віршованій присвяті владиці Павлові Василикові, «дорога ваша – біль і терни, мета – щоб всі були одно».

Дмитро КАРП’ЯК