ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

header-ad

Слова на зігнутих колінах

Вітаю Тебе, Читачу, у першому тижні Великого посту. Навмисне хочу опублікувати сьогодні саме цю історію – з нотками гумору, дитячої безпосередності і крихтою зрілих висновків.

Навмисне, бо піст для мене – це не тільки молитва і суворі роздуми.

Це нагадування про легкість та окриленість, які властиві людській душі, однак часто прив’язані до якоря суворості і серйозності.

Отож - історія.

Малого Олега дуже боліли коліна. А ще страшенно хотілось спати. Ну і перекусити перед сном би не завадило. Й усі ті напасті починались саме тоді, коли він ввечері молився.

Баба Мирося стояла навколішки поруч і її ніц не боліло.

"Ну та ясно, вона ж сестриця в церкві. Такі вміют цілі Страсті з колін не вставати. Хм, інтересно. А я як колись буду старшим братом в церкві, тоже так буду вмів? Того десь мусят вчити, як нас в школі вчуть писати і по-панськи балакати", - мудрував Олежко, пустивши свої думки в іншу стежку. Не ту, де було бабине "Отче наш".

"Ааааа", - на повний рот, мов молодий лев, позіхнув хлопчик, наморщивши кирпатий ніс.

"Добре, шо баба не бачить, бо знов скаже, ніби б’ю байдики, а не молюсі. А я хіба винен, що я молюсі так скоро, як баба навіть не вміє. А ще сестриця називається. Цікаво, як байдики виглядают? Я їх б’ю, б’ю, і ніколи не бачу", - філософствував Олег, позираючи на стареньку.

Вона, як завжди, зажмуривши очі, шепотіла молитви, котрі важко було розібрати. Час від часу онук вловлював слова "Господи", "Боже", "Пречиста", але що в Них хотіла баба не міг розчути. Мабуть, тому, що легше йому давалось ловити гав.

"Ай, певно, вже буду вставати. Ніби по часу нормально так помоливсі", - вирішив хлопчик і почав хреститись. Спина його теж боліла, тому кланятись він не міг. Тільки легенько схиляв голову донизу.

Бабин терпець аж тріщав по швах і нарешті давав про себе знати. "Царю наш, прости, що нинька відволікаюсь, але мушу, бо який толк з моїх молитов за внука, коли він далі буде таким неуком. Амінь".

- Бий поклони по-людськи, а не байдики, - зшипіла Мирося тихим сталевим тоном на Олега, який завмер, як статуя. Малий знав: бабі краще не попадатись на гарячому, а він попався. І коли вона вже перервала молитву, то зараз буде співаний і читаний внук.

- Ти шо думаєш, як ти не в церкві, то можна лайдакувати. Чи як в мене закриті очі, то я не виджу, що ти робиш? Га? Ти так думаєш? – пронизливо наголошувала баба кожне слово так, що Олег розумів: казання буде довгим.

– Гадаєш, ти для мене молишся? Я можу не видіти, але Бог з високого неба всьо добре бачить. Чомусь, як возишсі на санах, то годен їх тягнути догори по десять разів підряд, і просити тата цілий вечір, би натер тобі їх, тоже годен. А представ, що витягнув ти сани вверх, намучивсі, вже хоч сідати, а тут бац – видиш сидіння нема. І коц тобі баба не постелила, би було м’ягенько. Що ти тоді скажеш? Певно, будеш вмивовсі слізьми, але всьо - пізно. Во колись підеш на небо, а туда йти далеко, ще дальше, ніж на гору. Зустріне святий Петро на брамі – а молитов нема. І не заїдеш в рай на тих байдиках, що ти туво вечорами набив. Зарубай собі на тому гострому носі – молитва, то не просто слова на зігнутих колінах, і не відбувайлівка чи примусівка.

Молитва – то час за весь довгий день хоть чуть-чуть собі поговорити з Господом, покланітисі йому низенько за то, що дарував тобі всьо потрібне, розказати, що тебе мучить, попросити вибачення, коли знаєш, що зробив збитки. Нема ліпшого часу в дні, ніж вечір і оті пару хвилин на колінах. Кажу тобі так по-чесному, бо прожила вже багато років».

Олег довірливо подивився бабі в очі і розчервонівся від того, що наговорив нині Богові.

Мирося й собі зарум’янилась, бо не звикла переривати молитву, аби в той час порозмовляти з кимось, крім Господа.

Але чомусь обом на душі було дивовижно спокійно.

Мабуть, тому, що це була найкраща бабина молитва за всі літа.

АВТОР: Зоряна ДЗЕРА-ЯНУШ

Читайте також: Коли не так, як здається: урок життя, який я запам’ятаю морозом по тілу