Доброї пори Тобі, мій улюблений Читачу! Дуже часто у наших історіях ми смакуємо мову сільських героїв, бо хіба ж можна уявити село без колоритних, веселих, кмітливих діалогів?! Однак сьогодні хочу розділити з Тобою оповідання, написане минулоріч у час Великого посту. В мить, коли відчула, що необхідно помовчати і послухати… ІСТОРІЯ БЕЗ ДІАЛОГІВ Петрове село мало дві половини. Багато років тому у другій насадили алею з бузку, яка в травні обіймалась своїм запахом чи не з кожним подвір’ям. Її дуже любили Тарасові внуки, які в весняну пору приїздили до діда. Правнуки теж любили, але навідувались в село рідше. Тарас зараз чекає, втім не знаю, як буде цього року… Узагалі в 2018-му Великдень ранній. Бузок ще не встигне розцвісти. Може, навіть й котиків на вербі ще не буде. А вони ж так тішать бабу Павлину. Дитиною вона зажди жувала пухнасті китички, жеби горло не боліло ввесь рік. Хоча… хіба тільки дитиною? Бабця так робила ще донедавна, тільки-но донька приносила з церкви пишне вербове віття. Незабаром вона знову завітає до старенької з шуткою. Але не знаю, чи будуть на ній котики… До речі, ви помічали, що їхній колір буває не тільки сіруватим, а й сонячним? Таким, як он ті крокуси, що вже насадила сестра на клумбі поруч із  Світланою. То колись рідня сперечалась і навіть ворогувала, зате тепер взялась за розум. Мабуть, вже роки два Світлана перша, кому дарують квіти. Сестра хоче поховати старі образи й почати з чистого аркуша. Хоча, не знаю, чи зараз можна щось змінити… От хто-хто вірить у зміни, то це Василь. Він недавно повернувся з передової й оселився поруч. Якщо б когось в селі спитали, як виглядає патріот, всі і кожен вказали б на нього. Майдан пробудив у чоловікові жагу до волі, а та воля захотіла волі всеохопної. Василя й зустрічали, як героя – цілою громадою. Правда, тепер уваги до нього менше, тому не знаю, чи здійснив він свою мрію про зміни. Мрії ж, що б там не казали, мінливі. Як-от Лілині. Кожного дня вона нарікала на те шило, яке крутило її малим Остапом і робило збитки на кожному кроці. Мама мріяла, би він спокійно сидів і бавився, як інші діти. Минулого тижня йому навіть лавку зробили. Тато сам викував, щоб подарунок був від серця. Може, хоч тепер всидить хлопча поряд з батьками. Але не знаю… Поки на лавці видно тільки маму і тата. Син, напевно, теж притулився поруч. Проте це відомо тільки їм трьом та ще Петру. Він знає відповіді на усі «не знаю», бо дивиться з-під куполів церкви, названої його іменем, та лиш один бачить обидві  половини свого села. Ту першу, і ту, де дуже мало слів, щораз менше зустрічей і щороку багатий бузком травень. Назва її – кладовище. З любов’ю З. АВТОР: Зоряна Дзера