Розповідав мені недавно один колишній голова колгоспу, як несподівано заїхали до нього якраз посеред Страсного тижня перевіряльники з райцентру. Часи тоді були атеїстичні, Бога заступав Ленін, отож начальство порозпитувало для годиться про господарку, а далі й натякнуло, що пора б перекусити що-небудь. Голова мав для таких непередбачуваних візитів добре знайомого лісника. І повіз гостей до нього. Заходять, каже, в хату, лісник ставить на стіл "біленьку", нарізає вуджену ковбасу з шинкою… "А де Марія?" – питаю. "Лежить, курча ляґа, в другій хаті й навіть не думає вставати, – аж шипить зі злості господар, – ще й викричалася на мене, що мала вона десь гостей перед самим Великоднем". Можливо, це трохи високопарно, але саме на таких Маріях, якщо задуматися, і тримається наш християнський світ. Аби який грізний комуністичний начальник прийшов на Великий піст у їхню хату, вони не підлаштовуватимуться під його забаганки. На двері з вродженої делікатності не покажуть, але й ковбасу нарізати не стануть. Бо то гріх… Не знаю, як такі люди, як ця Марія, а особисто я перший свій монолог з Богом мав десь у першому чи другому класі затурканої радянської школи. Дуже короткий монолог. Пам’ятаю навіть місце, де я його виголосив, повертаючись зі школи. "Бога нема!" – наважився я гукнути щодуху після деяких вагань, чи не спіткає мене сувора кара за таке святенництво. Але ні, ангел з мечем не спустився з неба і не відсік мою бідну голівоньку. Цей наївний дитячий експеримент, звичайно ж, не означав, що я ступив відтоді на шлях безбожництва. Не давав ступити авторитет рідної мами, яка щовечора, лягаючи спати, читала "Отченаш" і молилася. Хоча вчителі з наполегливістю дятлів насаджували атеїзм. І радіо радісно доповідало трудящим, що Гагарін полетів у космос, та жодного Бога там не виявив. Бог, як уявляли радисти і ми разом з ними, – це такий собі сивобородий дідок, що сидить на хмарині, звісивши ноги. А ключник Петро не міг виглядати інакше, ніж вуйко з журналу "Перець" у розділі "Житіє святих і нечестивих", що зустрічає прибульців біля воріт раю. Коротше, я не знав, що й думати: є Ісус чи нема Ісуса? Невдовзі й церкву в селі закрили. За традицією, хлопці ще якийсь час вистукували перед кожним Великоднем клевчиками по дошці під дзвіницею, а потім і ця традиція занепала. Паски святили в сусідніх селах, де активісти не були аж такими войовничими, як у Микитинцях. Тому мене трохи здивувала гіркувата репліка колишньої вчительки російської мови вже на початках незалежності про те, що "раніше люди в селі були богобоязливі, не такі, як тепер". Покійна вже Віра Харитонівна приїхала після війни до Микитинців десь аж з далекого Туапсе, вийшла заміж за місцевого активіста і, певна річ, вихваляла при нагоді поему Олександра Блока "Дванадцять". В якій, нагадаю, російський поет піднімав звичайних злодіїв-душогубів до рангу нових апостолів Христа. І на маєш – «раніше люди були богобоязливі»! Щож, усе змінюється, і хотілося б вірити, що змінюється на краще. Немає, правда, впевненості, що дві церкви в невеликому селі, давня греко-католицька й новозбудована православна, – це на краще, проте нам нічого не залишається, як просити Бога, щоб напоумив нас усіх задля згуртування громади. Бо все-таки згуртованій громаді легше справлятися з серйозними викликами, які постають і надалі поставатимуть перед нами: пияцтво, розпуста, культ грошей, які неможливо буде їсти, коли зрубаємо останнє дерево в лісі й загидимо останню річку… Такі повсюдно відроджені знаменні свята, як Воскресіння Христове, вселяють надію, що наш український народ також здатен відродитися, посісти нарешті гідне місце в колі сусідніх народів. Ми будемо доти, доки, одягнувшись у празничну одіж, у вишиванки, поспішатимемо вранці до церкви з великодніми кошиками, а посвятивши паску, ходитимемо навкруг церкви з корогвами й розчулено співатимемо: Збирайтеся, люди добрі, слухайте науки, Бо Йсус Христос за нас грішних терпів тяжкі муки. АВТОР: Дмитро КАРП'ЯК