Той факт, що наші письменники, зорганізувавши Рух і заходившись коло побудови демократичної України, виявилися державниками не такого рівня, як, скажімо, чеський письменник Вацлав Гавел, стає чимраз очевиднішим. Мабуть, вони уявляли собі, що пригноблені комуністичною імперією українці візьмуться в єдиному пориві за руки з такими ж пригнобленими росіянами й пліч-о-пліч ітимуть до нової світлої мети.
Інакше що змушувало відомих поетів-рухівців по-пацанячому ганятися по даху київської висотки за кількома, на їхнє переконання, негідниками, які посміли викинути плакат з написом «Геть від Москви!»? Сам бачив на початку 1990-их по телевізії цей гіркого сміху вартий сюжет. А трохи пізніше на власні вуха чув, як відповідав обласний очільник, журналіст за фахом, на підступне запитання залу в коломийському Народному домі про його ставлення до Росії. Ставлення було цілком позитивне. «Та в мене тета в Росії», – навів цей пан залізобетонний аргумент.
Прикро визнавати, але ми й досі справляємо враження політично недорозвинутої нації. Зайвий раз підтвердило це викличне вбивство російського опозиціонера ледь не на порозі Кремля, після якого залунали голоси про необхідність присвоювати його ім’я вулицям українських міст. Бо він, бач, не любив політики Путіна. Сьогоднішній кремлівський правитель, переконаний багато хто з нас, – головне гальмо на шляху прогресу Росії, варто його позбутися, і настане загальне благоденствіє.
Віра в можливість спільної праці з т. зв. нормальними росіянами, які теж страждають від недолугого державного правління, бере свій початок ще від часів Михайла Драгоманова. У моїй скромній домашній бібліотеці є львівський часопис «Правда» за 1890 рік. Так ось там нагадують докторові Драгоманову: «…Більшість поступових Великоросів готова признати право національності Полякам («менчому братові»), усяким інородцям росийським, тільки не нам, бо ми – «русскіє». І далі зауважує автор, який, судячи з усього, проживає в Москві: «Кого б’ють, той кричить. А нас лупить і росийський уряд, готова лупити…і росийська уся порода».
Кого не було потреби переконувати в підступності «росийської породи», то це Степана Бандеру. Як не втомлювався повторювати Провідник, кінцева мета наших визвольних змагань – лише повне унезалежнення від Москви. Який би режим, який би устрій не панував у Росії, запевняв Бандера, Україні слід триматися від такого сусіда якомога далі. Тому що большевизм – лише одна з форм імперіалізму, характерного для московської нації.
Погоджуюсь, поступові російські політики можуть любити Україну. Але люблять вони нас романтичною любов’ю, як своє, русскоє, причому як найживописніше, найказковіше в русскому. І нерозумно втішатися тим, що Ленін, Сталін а чи й Путін – це одне, а народ – інше. «Вони живуть у загальній атмосфері аморалізму, у тому затхлому «русскому дусі», де свіжій людині нічим дихати», – писав 1936 року філософ Георгій Федотов.
І казки в росіян, як на те пішло, своєрідні. Головна з них – як вони довго запрягають. Три сотні років запрягали монголам, 80 – большевикам… Не розлучаючись при цьому з приповідкою: потерпіть трохи, ось-ось ми наберемо розгін і помчимо. Якби не українець Гоголь, ніхто б і не здогадувався, що московити люблять швидку їзду. Хоча проникливі читачі зразу ж зауважили, хто саме сидить у «птасі-трійці», з якою порівняв Русь Гоголь. Пройдисвіт Чичиков сидить, хто ж іще…
З цими ілюзіями стосовно багатостраждального російського народу, що з ним варто дружити, ми ніби розібралися. Зрештою, нічого нового для людини, яка звикла думати й аналізувати, тут немає, просто повторення пройденого матеріалу. Ми з росіянами якщо й родичі, то справді в тому розумінні, що коли наш батько горів, то їхній грівся.
А з ким же, спитаєте, нам по дорозі? На це є прекрасна відповідь Юрія Липи, яка вміщається в двох словах – Чорноморська доктрина. Суть доктрини в тому, що після відродження Української держави всі причорноморські країни об’єднаються під її проводом в один блок, тобто між українцями, білорусами, поляками і литовцями буде створено чорноморсько-балтійську федерацію. Окупація Росією Криму дещо віддалила цю перспективу. Будемо вірити, що ненадовго.
Дмитро КАРП'ЯК