З погляду століть розуміємо, що Коломиї, як і всій Галичині, пощастило майже півтора століття перебувати в європейській сім’ї народів Австрійської імперії. Властиво це було наше перше знайомство з цінностями, які тепер називають демократичними, і забувають додати, що взялися вони з християнських цінностей. Як не дивно, але саме цісарі, які походили з ґерманського роду, були до нас люб’язнішими, ніж володарі-слов’яни, трактували нас далеко поважніше, ніж найближчі сусіди, з якими нам довелося впродовж століть боротися і які вчили нас ненавидіти їх. Безперечно, Коломия має свою доцісарську і поцісарську історію, про яку теж годиться оповісти. Насамперед ідеться про нашу давність. Відомо, що історичними вважаються міста, які засновані перед 1300 роком. Отже, наше місто належить до цього реєстру, бо ж згадується у Галицько-Волинському літописі ще 1241 року. Однак найновіші етнолінгвістичні дослідження переконують, що Коломия виникла в індоєвропейську епоху або ж у період, коли наново заселявся світ після Біблійного потопу. Тобто, у ІІІ тисячолітті до Різдва Христового. І доказ цьому маємо в самій назві міста, де корінь “кол” трактується в індоєвропейських мовах, як суша, земля придатна до обробітку. Саме такий початок має багато найдавніших європейських міст, а в Україні – одна Коломия. Тому тепер можемо додати, що Європа в Україні на сході закінчується Львовом, а на півдні – Коломиєю. А пригадуєте, як колись казали в Галичині: “Коломия – це малий Львів, а Львів – це велика Коломия”. Безперечно, Коломия зберігає за собою історичний статус міста княжого і міста королівського. Коли в кін. XIV ст. занепала Галицько-Волинська держава і Галичина потрапила до Королівства Польського, місто над Прутом володарі нагороджували і гербом, і маґдебурзьким правом, і різними привілеями. Однак це не рятувало Коломию від трагічних випробувань. Нагадаємо, що в XIV – XVII ст. ст. місто з околицями перебувало у вирі воєн, переворотів, окупацій. Тут лиходіяли і польські, і волоські, і татарські, і турецькі завойовники. Тому місто ніби розплачувалося за те, що спустилося з Воскресінецької гори на доли і почало обживати родючі, але незахищені надпрутські терени. Дійшло до того, що в Коломиї на Косачеві 1485 р. зустрілися володарі двох європейських держав: король Польщі Казимир IV і ґосподар Молдови й Волощини Штефан Великий. Правда, як з більшості міждержавних договорів, з того нічого не вийшло, і місцева історія попливла своєю течією. Однак місто не губилося з європейського краєвиду. Принаймні на мапі Середньої Європи М. Беневентано, яку видали в Римі 1507 р., позначена і Коломия. Рідко яке українське місто може похвалитися таким… У 1772 р. Галичину забрала Австрія. Відтоді почався її поступовий розвиток і розквіт. Щодо Коломиї, то мусимо згадати найяскравіші її здобутки цього періоду. У 1848 р. в Австрії скасували панщину, а в Галичині і зокрема в Коломиї почалося національне відродження. Тут створили Коломийську окружну руську раду – свого роду перший український самоврядний орган у нову добу, а також заснували бібліотеку-читальню, військовий підрозділ, відбувалися велелюдні віча. Саме тоді місцеві коломийці зорганізували аматорський гурток і тепер місто вважає себе матір’ю українського театру. У 1778 р. у Коломиї відкрили єврейсько-німецьку школу, у 1811 р. – Головну окружну школу, у 1873 р. – Вищу школу дівочу, у 1861 р. – гімназію (від 1900 р. їх стало дві – українськомовна і польськомовна). Гімназія відіграла виняткову ролю в історії міста і краю. Доволі потужним було шкільництво кін. ХІХ – поч. ХХ ст., свої рідномовні навчальні заклади мали всі представники коломийського люду. У 1875 р. відкрито державну гончарну школу, 1894 р. – державну Школу деревного промислу, у 1903 р. – шевську школу. У 1864 р. вихідці з Львівщини, брати Білоуси заклали в Коломиї друкарню, а заодно започаткували місцеві пресові і книговидавничі традиції. У 1865 р. почала виходити перша українська газета “Голосъ Народный”. Відтоді і до 1914 р. в Коломиї виходило понад 20 українських газет і журналів, а також часописи польською, німецькою, ідиш мовами. Побачили світ сотні книжок і брошур та сотні листівок. У 1835 р. в Коломиї збудували Окружну лікарню, а 1905 р. – нову лікарню, т. зв. Великий шпиталь. Працювало чимало аптек. У 1864 р. створено перші українські громадські організації – братство святого Архистратига Михаїла та Літературне руське товариство. Згодом громадський рух вніс великий вклад у розвиток міського життя. Активним було політичне життя містян. Від 1860-х у місті сформувалися виборчі та вічеві традиції. Від вересня 1866 р. через Коломию стали курсувати потяги за маршрутом Львів – Чернівці, що надзвичайно посприяло загальному розвиткові міста. Цікаво, що наша залізнична історія старша від харківської і київської. Від серпня 1886 р. через місто на гірське село Слободу рушив паровий потяг, т. зв. льокалька. Подібне в Галичині було тільки в Коломиї, хоч не подобалося коломийцям. У 1869 р. в Коломиї запрацювала “Фабрика машин Любіна Біскупського”. Услід за нею одна за одною виникали нові фабрики і різні ремісничі цехи та промисли. Існувало кілька казино; українська, польська, німецька та єврейська громади організовували свої імпрези, вечірки, святкування, бали. На поч. ХХ ст. місто досягло свого апогею, тут уже були пошта, телеграф, громадський телефон, курсували автобуси на гірські містечка, існувало кілька кінотеатрів, пристійні ресторани, готелі, каварні. Великого розголосу набули крайові виставки у Коломиї 1880 р. та 1912 р., а також участь коломийських митців у міжнародних виставках. Місто від поч. 1900-х рр. стало колискою есперанто в Галичині. Очевидно, коли цісар Франц Йосиф І приїхав удруге до Коломиї (1880 р.) – він був приємно вражений містом. Тим паче, полюбив Коломию і його престолонаслідник Карло з молодою дружиною Зітою, які 1912 р. перебували в ній. Однак з названого вище багато що втрачено або ж вичерпало себе. Однак майже цілісною залишилася коломийська архітектура цісарської доби, яку суттєво доповнює перлина гуцульського стилю – церква Благовіщення з XVI ст. та первісно бароковий храм (тепер церква Священномученика Йосафата УГКЦ) з середини XVIIІ ст. Будівлі австрійського періоду, на щастя, вціліли у вирі воєнних лихоліть ХХ ст. і стали предметом місцевого історичного й туристичного гонору. Водночас лики ратуші, гімназії, єзуїтського костелу, церкви Святого Михайла, школи-монастиря уршулянок, залізничного двірця, музею, щадничої каси та ін. знаходять своє віддзеркалення на полотнах сучасних малярів і графіків та виробників сувенірів. Самі ж містяни повинні берегти ці архітектурні шедеври цісарської доби, які тепер свідчать не лише про високу європейську культуру, але й про нашу теперішню загальну коломийську культуру. Мусить наше українське місто зберегти своє європейське обличчя, яке надто поволі повертає собі його справжні риси. Микола САВЧУК