Кожна демократична держава переходить виборчий етап, коли закінчується каденція однієї особи чи партії, а починається пора інших. Однак ніде скільки не повторюють, як в Україні, що саме ці вибори є доленосні і якщо ми оберемо не того, то кінець нашій державі. Так повторюють щочотири роки. Однак цьогорічні президентські перегони й справді є надважливими. Здається, не помиляються ті, що передбачають у наступні роки просту формулу: «Або впаде Росія, або Україна». Натомість чомусь помиляються різні соціологічні служби, а властиво демонструють нам соціологічне хамство, брешуть, вводять у оману. Було б добре створити якусь організацію, яка після виборів проаналізувала б усі ці соціологічні передбачення, якими нас годують на телеканалах, в інтернеті та в пресі. А потім зганьбити тих, хто відверто брехав і ніколи більше їм не вірити.
Отже, маємо 44 кандидати у президенти. Як ніколи! Берешся дива, чому така купа осіб прагне сісти на трон. Якби це діялося в якійсь квітучій державі, де президентство становить предмет гонору, де все гаразд і президентові залишається лише їздити на різні імпрези та сидіти на футбольних матчах. Але ж все відбувається в нашій трагічній країні, де триває війна, де панує корупція, хабарництво і блат, де сотні тисяч виїхало на заробітки, де в занепаді мова, освіта, культура, медицина, де тиснуть на середній бізнес, де безконечно змінюються правила, закони, ціни, де сотні тисяч пенсіонерів, калік, поранених, а також бомжів, алкоголіків, наркоманів, де спритні ділки годують людей протермінованими продуктами харчування й напоями, а фармацевти — підробленими ліками за завищеними цінами. І ось на посаду керівника цієї надпроблемної держави претендує хмара кандидатів. Більшість з них, очевидно, навіть не знають з якого боку підійти до розв’язання вищеперерахованих проблем. І, звичайно, прийшовши до найвищої влади вони промовлять знамените: «Я ніколи не думав (не думала), що в Україні аж так погано і що попередня влада залишила нам порожню скарбницю і тисячі проблем!» І кивнуть у бік Порошенка.
Дивними виглядають наші вибори і в очах світової спільноти. Знаючи добре українські проблеми і з острахом спостерігаючи за фронтовими подіями, вони, мабуть, здивовано запитують: «Чи ті українці геть подуріли — всі пруться в президенти?!» Можливо, оця наша виборча вакханалія вигідна сусідній Росії. Мовляв, бачите, що це за народ безглуздий — всяк хоче бути гетьманом. Хоч бери і обирай двох президентів (гарна ідея!)
Про кандидатів у Президенти України ми щодня чуємо багато інформації і наче ворожка вгадуємо, хто за кожним з кандидатів стоїть — Путін, Коломойський, Ахметов, масони чи ще хтось інший. Звичайно, найнесподіванішим кандидатом є Володимир Зеленський. До такої клоунади він цілком логічний. Навіть важко собі уявити, як він мав би поводитися на посаді керівника нашої держави. Однак ніколи не погоджуся з оголошеними рейтингами, в яких він то перший, то другий. Швидше це якийсь фокус. І хоч наш народ останнім часом за освіченістю й деградує, однак до крайньої точки ще не дійшов. Ну а якщо й станеться оце восьме чудо світу і Володимира Зеленського оберуть, тоді залишиться Прем’єр-міністром поставити Вєрку Сєрдючку, а слово парламент змінити на «95 квартал».
Подивившись на виборчі перегони, шкодуєш за тим, що їх не призначили на 1 квітня, День брехні й сміху. Але наступному президентові буде не до сміху, адже одна з держав повинна впасти — або ми, або вони. І роль президента в цьому буде надзвичайна.
АВТОР: Микола САВЧУК