ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

"У тому пеклі вже не було різниці, хто ти за фахом" — Валентина Зубко про роботу шпиталю в окупованому Маріуполі, полон та повернення додому


Кореспондент АрміяInform


Валентина Зубко — лікарка Маріупольського шпиталю. З початку широкомасштабного вторгнення росіян жінка залишалася в місті, надаючи допомогу цивільним пораненим та військовослужбовцям, аж допоки не потрапила в полон… Місяць тому Валентина повернулася в Україну. Вона знайшла в собі сили розповісти нашій кореспондентці про роботу лікарів в окупованому Маріуполі, про українських захисників, перебування в полоні та повернення на Батьківщину…


 Валентино, розкажи трохи про роботу Маріупольського шпиталю з моменту широкомасштабного вторгнення росіян…


— Напередодні нас зібрали за тривогою — тоді почали надходити перші поранені. Це було пекло… Ми розуміли, що буде складно, але не думали, що настільки… Обстріли території нашого лікувального закладу зростали щодня. І в середині березня росіяни розбили реанімації, хірургію, в решті будівель повилітали вікна. Не було ані світла, ані опалення. Надавати медичну допомогу в таких умовах було неможливо. Керівництво шпиталю ухвалило рішення поділитися на дві групи — частина медперсоналу поїхала на територію «Азовсталі», інша, зокрема і я, — на металургійний комбінат імені Ілліча. Упродовж кількох днів, під постійними обстрілами, перевозили необхідне обладнання, інструменти, ліки, перев’язувальний матеріал, продовольство в бункери, де облаштували польовий шпиталь.



 Яка була обстановка на комбінаті? Наскільки мені відомо, росіяни його нещадно обстрілювали…


— Так, дійсно, бої на території підприємства велися запеклі. Нам кілька разів доводилося змінювати місце дислокації. По мірі наближення ворога — ми переміщалися до інших укриттів углиб території комбінату. Знаходити нові бункери нам допомагали хлопці з окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Вони спільно з представниками інших підрозділів ЗСУ та правоохоронцями зайняли тут оборону практично з перших днів широкомасштабного російського вторгнення, і на той момент досконало вивчили всю територію.


 Які обов’язки виконувала ти? Зрозуміло, що поранені потребували хірургів і травматологів, а ти закінчувала лікувальну справу…


— Поранених було дуже багато! Це були і мінно-вибухові травми, і осколкові поранення, і акубаротравми тощо… Я і досі не уявляю, як ми впоралися, але точно можу сказати — ми великі молодці! У тому пеклі вже не було різниці, хто ти за фахом! Хірурги, травматологи, звісно, оперували, а потім передавали пацієнтів нам. Ми, зі свого боку, доглядали їх — виконували призначення, робили перев’язки тощо.


 Можеш розповісти про полон?


— Це відбулося 13 квітня вночі. Ми виходили з території заводу останніми, перед тим разом із комбатантами та українськими правоохоронцями передали поранених. Брали тільки необхідні речі — консерви, документи, теплий одяг, спальники. Ми виходили з піднятими догори руками через живий коридор — світло нам в очі, направлена зброя. Потім окупанти оглянули наші речі, частину взяти не дозволили, забрали документи.


 



 Як до вас ставилися в полоні? Де вас утримували?


— Ми змінили дві колонії та одне СІЗО на території росії, одну колонію на території так званої днр. У кожному закладі ставлення було різне, але найтяжче було саме в СІЗО — і морально, і фізично. Я не хочу про це багато говорити… Скажу одне — це була суцільна ненависть.


 Як вас годували?


— У СІЗО об’єм їжі давали такий, аби ми просто не померли з голоду. У колоніях було трохи краще…


 Твої рідні знали, що ти в полоні? Чи була можливість надіслати про себе якусь звістку?


— Жодного разу нам не давали зателефонувати близьким. В одній із колоній дозволили написати листи. Але й вони проходили жорстку цензуру — якщо, на думку росіян, щось було «неправильно» написано, його повертали для «роботи над помилками». Але ми використовували будь-яку можливість, аби сповістити рідних, що ми живі і відносно здорові…


 Що давало сили триматися і під час бомбардувань у Маріуполі, і під час полону? Де черпали сили це все пережити?


— Це згадування приємних, світлих моментів. Все погане відходило на другий план, на розум спливало лише щось позитивне… На комбінаті Ілліча ми згуртувалися, стали однією великою родиною, підтримували один одного як тільки могли.


У полоні морально було тяжко через невідомість — ми не знали, що з рідними, що з побратимами. Нам постійно казали, що ми нікому не потрібні, Україна не збирається нас міняти, та й України вже як такої не існує… Але знову ж рятувала віра в український народ — ми знаємо, наскільки ми сильні і мотивовані, нас на зламати.


Рятувала і молитва — ми молилися двічі на добу про перемогу, про повернення додому, про здоров’я близьких. Коли в когось опускалися руки, підключалися всі — підбадьорювали як могли, пригадували якісь смішні випадки з минулого життя… Мріяли про майбутнє — як будемо зустрічатися після перемоги, про що будемо говорити, як будемо жити… Це все давало сили дожити до обміну.


 Можеш розповісти про обмін? Тобі відомо про принцип, за яким росіяни створювали списки?


— Не знаю. Знаю одне — міжнародне законодавство, Женевська конвенція — це для росіян ніщо. Нас, медиків, як, зокрема, і капеланів, і журналістів, взагалі не можна брати в полон. Але їм на це наплювати… Неодноразово чули фразу — а ви думали, що вас просто так відпустять?



Нас, офіцерів, утримували окремо від дівчат-контрактниць. В один прекрасний день мене і мою колегу з 36-ї окремої бригади викликали на вихід. Біля автозаку провели ідентифікацію особи. Далі ми почули, що нас везуть до чергового СІЗО — «москва дала добро…» Відразу подумали про те пекло, яке нам довелося пройти, і ось це очікувало нас знову… Всю дорогу в нас були зав’язані очі і руки. Лише в Таганрозі ненадовго дозволили зняти скотч. На подальшу нашу долю очікувати там всю ніч. Принаймні, так відчувалося, адже відчуття часу було дуже стерте. Потім знову був літак, знову посадка, літак, посадка… І все це в повній невідомості. Розуміння того, що ти потрапив до списків на обмін, з’явилося лише тоді, коли на кордоні з білоруссю нас посадили до комфортабельних автобусів…


 Як вас зустріли в Україні?


— По-перше, відразу звільнили від скотчу на руках і очах. Коли ми вийшли з автобуса, перше, що побачили, це був білборд із зображенням прапора України. Зустрічали нас багато людей — обіймали й аплодували. Потім дали змогу зв’язатися з рідними. Єдине, що я змогла тоді сказати: «я в Україні». Далі було багато сліз радості…


Потім у реабілітаційному центрі була зустріч із батьками — для них ці майже шість місяців далися дуже складно. Я єдина дитина в родині, батьки мене дуже люблять. І хоча вони і знали, що я дівчина із сталевим характером, все одно, звичайно, переживали. Вони і досі відчувають фобію… Але тепер все буде добре…


 Не можу не поцікавитися про плани на майбутнє…


— Служити далі на цьому етапі. А надалі замислююся про створення власної родини…


Дякую за бесіду! Бережи себе!


Фото з архіву героїні


Підписуйтесь на нас у FacebookТelegram та Instagram, щоб отримувати перевірені й оперативні новини.