На свій 53-ій день народження, 19 квітня, житель Великої Кам’янки Володимир Чопик поїхав служити добровольцем у зону бойових дій, в Артемівськ. На проблеми зі здоров’ям та перенесені операції чоловік не зважає, мовляв, Україна – дорожча.
Він був першим, хто ще 1989 року повісив у рідному селі синьо-жовтий стяг. З перших днів стояв на Майдані разом зі своїм товаришем, героєм Небесної сотні Ігорем Ткачуком. Нині Володимир захищає українські кордони.
Як пише
Дзеркало Коломиї,
Володимир Чопик двічі писав заяву про вступ у добровольчі загони. Коли прийшла повістка, зрадів, адже вважав, що у складний для країни час він зобов’язаний бути на фронті. Їхав на передову лише з відчайдушним бажанням повернутися з перемогою, а громада села зібрала кошти і придбала чоловікові військову форму, одяг та речі першої необхідності. 10 квітня односельці, родичі та друзі проводжали чоловіка з Коломийського комісаріату на спеціалізовані навчання у Львівську область. Тепер він – на передовій у зоні конфлікту.
Патріотична та безстрашна активність у 1980-і
З односельців Володимира ніхто не сумнівався, що він всупереч усьому все ж поїде в зону бойових дій. Адже ще у 80-і роки минулого століття чоловік проявляв активну проукраїнську позицію. Досі жителі Великої Кам'янки з гордістю згадують, як 1989-го Володимир повісив на найвищій вершині села синьо-жовтий стяг. Громадянську активність поєднував з роботою, яка теж забирала чимало сил. Тривалий час працював на заводі «Коломиясільмаш».
З дітьми на передовій «кривавої» Революції Гідності
Опісля довелося шукати роботу за кордоном. Щоб прогодувати сім'ю, часто їздив до Польщі. Сина Назара та дочку Наталю виховує патріотами. Коли почалася Революція Гідності, Назар одразу вирішив поїхати на Майдан разом з батьком. Наталя, завершуючи навчання у Чернівецькому університеті, теж виявила бажання поїхати услід. Володимир категорично відмовляв, на що донька відповіла: «Якщо ти не візьмеш мене з собою, я сама поїду на Майдан». Тож утрьох вони від першого до останнього дня разом з усіма іншими українцями боролися за правду у «палаючому центрі Києва».
«Відговорити Володимира їхати на Майдан під час Революції чи в зону АТО немає сенсу, адже якщо він вирішив так зробити, значить йтиме до кінця», – каже Ярослава Чопик, дружина добровольця, з якою чоловік живе у шлюбі 22 роки.
На Майдані разом з Володимиром Чопиком перекидав шини, будував укріплення з бруківки й голова сільської ради Великої Кам’янки Мирослав Адамський. «Найстрашніші дні були наприкінці січня, коли гинуло чимало людей, – згадує сільський війт. – Звісно, ми боялися, але тікати додому не могли. Володимир весь час повторював, що не відступить, які б перешкоди не довелося здолати. Я лише єдине можу сказати, що захоплююся мужністю свого краянина».
Смерть побратима Ігоря Ткачука
Окрему сторінку свого життя Володимир відводить загибелі односельця й побратима Ігоря Ткачука. Коли прийшла звістка, що 20 лютого Ігор загинув від кулі снайпера на Київському майдані, Володимир не міг сидіти, склавши руки. Мирослав Адамський згадує, що тоді пан Чопик згуртував усіх небайдужих, щоб зібрати кошти на зведення будинку для родини загиблого героя.
«53 роки – це не вирок, я маю руки і ноги, бажання, тому мені нічого не заважає бути бійцем АТО».
Відмова комісаріату брати Володимира добровольцем у зону АТО
Повернувшись з виру подій на Майдані, Володимир Чопик не міг довший час заспокоїтися, адже з екранів телевізора щодня сповіщали про окупацію українських земель російськими бойовиками. З дня в день чоловік все частіше ловив себе на думці, що він повинен стати добровольцем. У Володимира раніше були проблеми зі здоров'ям. Та він доклав усіх зусиль, щоб перемогти недуги, адже відчував у собі неабияку внутрішню силу.
Вперше написавши заяву у військовому комісаріаті про вступ у добровольчий батальйон, отримав відмову. Та Володимир не опускав рук. Друга спроба виявилася успішною. Його взяли добровольцем.
Пишається такими відважними краянами Коломийський військовий комісар Олег Пархоменко. «Я радий, що люди старшого віку, такі як Володимир Чопик, добровільно виявляють ініціативу йти служити в зону АТО, – каже комісар. – Наш район славиться такими патріотами, адже близько восьми десятків добровольців непризовного віку поїхали з Коломийщини в зону АТО».
19 квітня дорогою до Артемівська Володимир відзначив своє 53-річчя. «Я не можу сидіти вдома і спостерігати, як гинуть наші молоді хлопці. Їм потрібна підмога. І я знаю, що зможу їм бути стійкою опорою», – каже доброволець. А найкращим дарунком для Володимира стане перемога над окупантами.
З дітьми на передовій «кривавої» Революції Гідності
Опісля довелося шукати роботу за кордоном. Щоб прогодувати сім'ю, часто їздив до Польщі. Сина Назара та дочку Наталю виховує патріотами. Коли почалася Революція Гідності, Назар одразу вирішив поїхати на Майдан разом з батьком. Наталя, завершуючи навчання у Чернівецькому університеті, теж виявила бажання поїхати услід. Володимир категорично відмовляв, на що донька відповіла: «Якщо ти не візьмеш мене з собою, я сама поїду на Майдан». Тож утрьох вони від першого до останнього дня разом з усіма іншими українцями боролися за правду у «палаючому центрі Києва».
«Відговорити Володимира їхати на Майдан під час Революції чи в зону АТО немає сенсу, адже якщо він вирішив так зробити, значить йтиме до кінця», – каже Ярослава Чопик, дружина добровольця, з якою чоловік живе у шлюбі 22 роки.
На Майдані разом з Володимиром Чопиком перекидав шини, будував укріплення з бруківки й голова сільської ради Великої Кам’янки Мирослав Адамський. «Найстрашніші дні були наприкінці січня, коли гинуло чимало людей, – згадує сільський війт. – Звісно, ми боялися, але тікати додому не могли. Володимир весь час повторював, що не відступить, які б перешкоди не довелося здолати. Я лише єдине можу сказати, що захоплююся мужністю свого краянина».
Смерть побратима Ігоря Ткачука
Окрему сторінку свого життя Володимир відводить загибелі односельця й побратима Ігоря Ткачука. Коли прийшла звістка, що 20 лютого Ігор загинув від кулі снайпера на Київському майдані, Володимир не міг сидіти, склавши руки. Мирослав Адамський згадує, що тоді пан Чопик згуртував усіх небайдужих, щоб зібрати кошти на зведення будинку для родини загиблого героя.
«53 роки – це не вирок, я маю руки і ноги, бажання, тому мені нічого не заважає бути бійцем АТО».
Відмова комісаріату брати Володимира добровольцем у зону АТО
Повернувшись з виру подій на Майдані, Володимир Чопик не міг довший час заспокоїтися, адже з екранів телевізора щодня сповіщали про окупацію українських земель російськими бойовиками. З дня в день чоловік все частіше ловив себе на думці, що він повинен стати добровольцем. У Володимира раніше були проблеми зі здоров'ям. Та він доклав усіх зусиль, щоб перемогти недуги, адже відчував у собі неабияку внутрішню силу.
Вперше написавши заяву у військовому комісаріаті про вступ у добровольчий батальйон, отримав відмову. Та Володимир не опускав рук. Друга спроба виявилася успішною. Його взяли добровольцем.
Пишається такими відважними краянами Коломийський військовий комісар Олег Пархоменко. «Я радий, що люди старшого віку, такі як Володимир Чопик, добровільно виявляють ініціативу йти служити в зону АТО, – каже комісар. – Наш район славиться такими патріотами, адже близько восьми десятків добровольців непризовного віку поїхали з Коломийщини в зону АТО».
19 квітня дорогою до Артемівська Володимир відзначив своє 53-річчя. «Я не можу сидіти вдома і спостерігати, як гинуть наші молоді хлопці. Їм потрібна підмога. І я знаю, що зможу їм бути стійкою опорою», – каже доброволець. А найкращим дарунком для Володимира стане перемога над окупантами.