Мовну проблему на коломийській пошті вирішила Українська держава – ЗУНР, яку проголосили 1 листопада 1918 р. Тоді діловодство велося українською мовою. До слова, у перші дні нашої державності організатор революційного процесу Коломийської округи, Військовий комітет, містився в приміщенні цісарсько-королівської пошти.
[caption id="attachment_128162" align="aligncenter" width="1920"]
Будинок першої Коломийської (окружної) пошти (позначений стрілкою); ліворуч бачимо стіну теперішньої дитячої церкви священномученика Йосафата, праворуч — колишнє проборство римо-католицької церкви, тепер ця будівля ліворуч від супермаркету. Фото Ю. Дуткевича, 1880-і рр. (Зі збірки В. Гавриленка). Будівля першої пошти збереглася[/caption]
Розпорядок Ради Державних Секретарів ЗУНР "Про запровадження кур’єрського зв’язку" від 10 січня 1919 р. визначав, що для "постійної зв’язи поодиноких повітів з Державним Секретаріятом, та справного функціонування державного апарату…", кур’єрська станція у Станиславові встановлює сполучення з Надвірною, Снятином, Долиною і Богородчанами. А кур’єр до Снятина "забирати буде почту з Коломиї, де окружна команда має устроїти полученнє з Косовом і Печеніжином" (§ 1, 3).
Командантом пошти в Коломиї у початковий період ЗУНР (1918 р.) був Михайло Гуменюк (1892 – 1919) – герой національно-визвольної війни, а потім – Микола Івасюк, якого польська влада заарештувала відразу після захоплення Коломиї у травні 1919 р. Поштовими урядовцями працювали досвідчений Юліан Кисілевський та Володимир Балицький. А 2 лютого 1919 р. іспит поштових урядників у Коломиї з успіхом склали Теодор Демчук та Мафтей Мацкевич з Коломиї.З того періоду до історії коломийської пошти мають найбільше відношення т. зв. коломийські марки, а властиво це були ще австрійські марки, на яких били штемпель з написом "Укр. Н. Р.". Ці марки з Коломиї розіслали до всіх поштових відділень округи, їх використовували впродовж 12 грудня 1918 р. – 23 травня 1919 р. Такі марки є великою рідкістю у колекціях філателістів. І так само важко надибати надруки з Тризубом, які били в Коломиї у червні – липні 1941 р. з наказу української Коломийської повітової управи, заки німці ще не встановили свою окупаційну владу.
[caption id="attachment_128166" align="aligncenter" width="643"]
Коломийський поштар 1930-х забирає кореспонденцію[/caption]
***
У міжвоєнний період нічого особливого в поштовій галузі не відбулося. Існували й надалі телеграф, телефон, люди листувалися, пересилали бандеролі й пакунки. У 1930-і Коломия вже мала поштовий автомобіль. Послуги польської пошти в той період були найвищими в Європі. Начальником поштово-телеграфічного уряду був Сирек (Syrek), а потім Александер Ґаєр (Aleksander Gajer). Українців до роботи на пошті майже не допускали. На пошті панувала польська мова.
Дуже цікавим є один факт: у 1931 р. в поле зору таємної польської поліції потрапив український адвокат, радикал Іван Турянський, який жив у Коломиї, цікавився політикою і листувався з закордонними приятелями. Підкомісар поліції Бєланув звернувся до начальника коломийської пошти Сирека, аби той таємно перевіряв листи, які надходять до адвоката Турянського. Однак той, покликаючись на службові інструкції, категорично відмовився виконувати таке прохання. Пояснював це тим, що, якби він люстрував листи, то на коломийській пошті це могло б бачити ще кілька поштових працівників і він був би від них залежний. А потім додав, що такі операції можна робити лише у малому поштовому відділенні, де є один працівник. Про це пише Михайло Андрусяк у книжці «Залізо у вогні» (Коломия: Вік, 2014. – С. 337-339.). І хоч таємна поліція досягла свого, однак годі уявити таку розмову між працівником радянського КДБ і начальником радянської пошти...
[caption id="attachment_128167" align="aligncenter" width="280"]
Ювілейна марка Української пошти[/caption]
***
У 1920-і – 1930-і українські підпільники в Галичині, й зокрема на Коломийщині, організовували напади на поштові вози з метою роздобути гроші на різні акції помсти українців за знущання з боку польської влади. Так у серпні 1931 р. три молоді члени ОУН Микола Митлюк з Печеніжина, Омелян Колтик та Микола Кукурба (Барицький) з Коломиї напали на державний поштовий віз, який перевозив гроші з Коломиї до Печеніжина. Однак спроба була невдалою.
***
У 1944 році радянські війська, вигнавши німців з Прикарпаття і встановивши комуністичну владу, одразу ж відновили районні контори зв’язку (в т. ч. й Коломийську), які водночас проводили і поштові операції. Так у "Червоному прапорі" за 5 листопада 1944 р. читаємо: "Вже п’ять місяців працює міська контора зв’язку. За цей час одержано для населення міста і району 150.676 листів. Відправлено в різні кінці нашої Батьківщини 170. 928 листа.".
Радянська влада і її каральні органи пильно стежили за настроями й розмовами своїх громадян, а також за їхньою кореспонденцією і телефонними перемовинами. Від 1940-их на коломийській пошті була кімнатка, в якій працівник КДБ люстрував (таємно перевіряв) кореспондецію. Про це згадує у своїх блискучих спогадах відомий український фотомитець, чия доля пов’язана з Коломиєю, Роман Баран (1925–2004). Насамперед це стосувалося західних українців, в кожному з яких комуністична влада вбачала антирадянську людину, небезпечну для комуністичної системи. Зокрема, пропадали листи або ж надходили в розірваному вигляді до колись відомого українського військовика, сотника УГА й педагога Петра Кривоносюка (1895 – 1983), який на схилку літ повернувся до рідних Воскресінець.
Звертали увагу на пошту й підпільники ОУН. Так у звіті за період від 1.07 до 30.09 1948 р., складеному надрайонним провідником ОУН Коломийщини Іваном Гуралем – "Гайвороном" 20 грудня 1948 р., читаємо: "Головна централя пошти є в Коломиї, де працює 89 робітників, з того 78 українців і 11 руских. Крім цього, в Коломийському районі є ще три поштові станції: в сс. Корнич, Матіївці й Іспас." Вони також звертали увагу на мовну проблему на коломийській пошті, де, як скрізь по Україні, силою насаджували російську мову.
Працював Коломийський вузол поштового зв’язку. В останній період СРСР та в початковий період України його очолював Анатолій Корнійович Горбик. Відтак начальником центру поштового зв’язку упродовж 2002– 2010 рр. був Ярослав Савчин, а за ним Михайло Митрофайло. На зламі 1990-х – 2000-них тут працювало приблизно 500 осіб.
У 1995 р. відбулася ще одна подія – пошту й електрозв’язок у Коломиї роз’єднали. Відтоді це вже окремі установи.
Радянська пошта, крім кореспонденції й часописів, також розповсюджувала державні облігації й лотереї, доручала пенсії. Пресу можна було придбати в кіосках "Союздруку". У 1940 р. в Коломиї були 3 газетні кіоски, у 1989 р. – 12. У радянський період заохочували передплачувати головні державні газети. Преса була дешевою і суголосною з політикою комуністичної партії.
З коломийської газети "Червоний прапор" довідуємося, що в 1950-і – 1980-і громадяни періодично критикували роботу місцевих відділень зв’язку за погану роботу телефонів і радіо та іноді невчасну доставу газет і журналів. Звичайно, рух листів, бандеролей і пачок в останніх 20 років радянської влади був великим, люди передплачували пресу. Це спостерігалося і в перші роки Незалежності, але відтак пошту почало трясти, оскільки столичні чиновники взялися її реформувати, перепродувати, розколювати. Теперішнє покоління воліє читати пресу в електронному вигляді, відповідно передплата стала дорожчою. Так само зросла оплата за різні послуги. З’явилися й конкуренти державної пошти – Нова пошта, яка в Коломиї має тепер аж три відділення.
[caption id="attachment_128168" align="aligncenter" width="194"]
Поштова скринька Української пошти[/caption]
***
За Польщі однострої листонош буле незручні, на що вони нарікали. За німців працівники пошти носили голубо-зелені однострої, штани помаранчевого кольору, на лівому рукаві була помаранчева нашивка з дубовим листком і написом "Deutsche Post Osten", а на кашкеті емблема з двох дубових листків з поштовою трубкою. У період СРСР поштарі мали форму, їм видавали плащі-дощовики на випадок негоди, поштову сумку, а окремим поштарям і велосипеди.
Відповідно до європейських традицій, працівники різних служб, установ, закладів у дорадянський період робили спільні фото. Такі світлини коломийських поштарів бачимо на стенді Музею історії міста Коломиї. Цікаво, чи на коломийській пошті практикували таке в період СРСР та чи практикують за України?
(Далі буде)
Микола САВЧУК