Є сцени, на яких грають актори.
А є сцени, на яких грає Історія.
У Міжнародний день людей з інвалідністю на сцені Коломийського драматичного театру імені Івана Озаркевича відбулася прем’єра вистави «Ми ще повернемось» інклюзивного театру «Ілюзія». Вона стала результатом плідної співпраці театру «Ілюзія», Коломийського драматичного театру ім. І. Озаркевича, Першого театру для дітей та юнацтва (м. Львів), ГО «Амброзія 2» та БО «БФ “Життя, як чудо”», за підтримки будівельної компанії «ФайноБуд» і БФ «Крокус».
Будівля драмтеатру звикла бачити багато: класику, модерн, експерименти — у різні, непрості часи. Цього разу вона стала свідком дійства, в якому вразливість перетворилася на форму мужності, а мистецтво — на спосіб повернення.
Театр «Ілюзія» вже кілька років формує унікальний феномен на перетині мистецтва, реабілітації та соціальної взаємодії. Інклюзія тут — не декоративна риторика і не формальна вимога. Це основа, що визначає процес, естетику, організацію та сам сенс існування театру.
Вистава об’єднала людей з особливими потребами, вимушених переселенців, дітей і професіоналів — усіх, хто несе у своїх тілах і голосах досвід часу, коли календар дедалі більше нагадує карту фронту. На сцені — сімейна драма, війна, розлука, втрата і повернення. Не патетичне, а вразливе. Не ілюстративне, а прожите.
Адміністративно-творча команда сформувала сильний професійний ансамбль: режисерка — Галина Григорак; авторка сценарію — Ольга Гапа, народна артистка України; сценографка — Олена Зотова; композитор і аранжувальник — Руслан Мартинюк; театральний консультант — Роман Біль, заслужений артист України; хореографка — Мирослава Воротняк, заслужена діячка мистецтв України.
У проєкті також взяли участь вокалістка Валерія Курило, народний ансамбль танцю «Сварга», виконавча директорка театру «Ілюзія» Любов Масевич, керівник Тарас Косович і широка акторська трупа, де кожне ім’я — окрема історія, окрема перемога, окрема дорога до сцени.
У цій постановці повернення — не лише фізичне, географічне чи біографічне. Повертаються голоси, які колись мовчали. Повертається відчуття «можу». Повертається сцена тим, кому її ніколи не пропонували. Це не історія про жалість. Це історія про шлях. І, зрештою, про повернення Себе.
Коли країна проходить крізь війну, театр перестає бути розвагою. Він стає амортизатором ударів. Соціальним диханням. Місцем, де дитина, глядач, громада перевіряють, чи ще здатні відчувати.
Театр «Ілюзія» — це практика повернення себе: того, хто втратив слух — у відчутті ритму спільного руху; того, хто втратив упевненість — у присутності залу; того, хто втратив дім — у спільності людей, що промовляють одні слова; того, хто втратив мову — у поглядах, жестах і дотику до сцени.
У залі були учні різного віку — і саме вони стали несподіваним лакмусовим папірцем змін. Бо не так вражають оплески, як тиша перед ними. Коли кілька секунд глядачі не можуть видихнути — це не про ефект, а про зустріч. Коли після вистави школярі не розбігаються, а залишаються біля сцени, щоб запитати, обійняти, подякувати, — значить щось відбулося. Значить, замість «ми подивилися виставу» народилося «ми щось зрозуміли про людей».
Світ після кризи не повертається до старих форм — він шукає нові. І в той час, коли руйнуються системи, мистецтво інколи стає тим простором, де людяність репетирує свою наступну версію.
«Ми ще повернемось — не як тіні минулого, а як автори майбутнього».
Автор: Ірина Зверід