Одна популярна колись газета пропонувала читачам ділитися своїми ідеями, запровадивши для цього рубрику «Якби директором був я…» Так ось, якби директором був я, то неодмінно розпорядився б відзначати День Матері, який припадає на другу неділю травня, таким чином. У найкращій, гарно прикрашеній залі кожного села й міста збирати найшанованіших матерів і не шкодувати на їхню адресу слів глибокої вдячності за важку, але шляхетну місію, з якою вони успішно справляються. Причому не самих слів, але й чогось матеріальнішого, нехай лише вирощених місцевими квітникарями тюльпанів і оформлених місцевими художниками вітальних листівок. З самого недільного ранку, відповідно до мого розпорядження, у місті й селі мали б лунати мелодії «Пісні про рушник», «Двох кольорів», вірші з такими щемкими рядками:
Чи є в світі що щиріше,
Як серденько мами,
Яке б’ється для діточок,
Аж ляже до ями?
Наведена строфа належить перові малознаної нині, на жаль, поетеси і вчительки Іванни Блажкевич. Гірка доля випала цій жінці. Сама вона материнської ласки майже не зазнала, оскільки Іванчина мати померла, коли дівчинці було всього чотири рочки. А вже геть пізніше, коли Іванна сама стала мамою, польські шовіністи отруїли шоколадом двох її малолітніх дітей. Ще й прислали цинічного листа: «Смерть твоїх хаменят – то початок нашої помсти… Облиш пропаганду вашої України, яка навіки здохла!»
За панування в наших краях Польщі ненависникам українства цілком могло здаватися, що на нас як нації можна поставити хрест. Врятували націю такі матері, як Іванна Блажкевич. Бо куди сумніше ми нині виглядали б, якби не мали за спиною тисячів і тисячів патріотів, які віддали за Батьківщину найдорожче – життя. Віддали – і знову віддають, тепер уже на сході країни, у боротьбі з підступним московським зайдою.
День Матері – свято, започатковане на наших землях, у Галичині. Серед ініціаторів його значиться й коломиянка, редакторка тижневика «Жіноча доля» Олена Кисілевська, відома також як активна будівнича Союзу українок. Напевно, саме тому «перші совіти» побачили в цьому безневинному на перший погляд святі загрозу своїй людиноненависницькій ідеології й заборонили його. Офіційно відновили його аж 2000-го, проте якщо покласти руку на серце, то загальнонаціональним, таким, що об’єднує всі гілки українства, День Матері досі не став. Трохи згадають для годиться по телевізору – і далі то з непальської місії Шкіряка глузувати, то совєцьке кіно про вОйну крутити.
Але як там любив казати письменник? Ввійдімо до зали суду з думкою про те, що й ми винні. Ми, тобто Галичина, зокрема й Коломия. Бо кому, як не нам, подати приклад цікавого, продуманого вшанування цього свята, заохотити ним і схід, і південь, і північ. Не сумніваюся, що при достатньо творчому підході до вшанування Дня Матері київські кореспонденти їздили б до нас так же охоче, як їздять у Галичину й Буковину, скажімо, на маланкування.
Творчого підходу якраз бракує, і то відчутно. Концерт у Народному домі – оце здебільшого й усе, на що ми наразі спроможні. Минулої неділі, коли в Народному домі дітки співали й танцювали, поруч, у соборі Преображення Господнього, священики відправляли заупокійну службу Божу за Героєм України Василем Ткачуком. Нічого, окрім згадки про «півсвіту скаче, а пів – плаче», обидва дійства викликати не могли. Не беруся судити, хто тут більше завинив, організатори похорону, організатори концерту, а чи ті й ті однаковою мірою, знаю лише, що якось не так воно мало б бути.
І ще знаю: світом править жіноча рука, що гойдає колиску. Бо від неї багато залежить, піде в широкий світ людина, натхнена любов’ю до ближнього, чи, прости Господи, сталінський душогуб.
Дмитро КАРП'ЯК