"Ви знаєте, я не можу нарікати, що нас залишили поза увагою, – каже мати загиблого 36-річного підполковника 3-го полку спецпризначення Сергія Лисенка, – часто кудись запрошують, телефонують побратими Сергія з частини, де він служив. А тепер ми ще й ходимо на судові засідання по зрадниках і терористах, даємо з чоловіком свідчення по відеозв’язку. Повірте, ми знаємо дуже багато, маємо підтвердження про зраду тих офіцерів, котрі спеціально послали нашого сина з групою на забій..." 29 липня промине чотири роки, як під самим російським кордоном від рук терористів загинув уродженець Коломиї Сергій Лисенко. "Я навіть не змогла востаннє сина поцілувати в чоло, труна була закрита, – заледве тамуючи сльози згадує пані Теодора. – Коли ми везли тіло Сергія з Кропивницького, де стоїть його військова частина, я їхала ззаду з хлопцями, за кермом сидів майор Білобородько. Я йому прямо кажу: "Мого сина зрадили!"А той як почав репетувати: "Етого нє может бить! У нас нєт такіх!.." і як вивернув джипа, нас ледь в окіп не занесло. А я серцем чула, що той майор винен у загибелі Сергія, хоч і нагороджений різними медалями АТО за героїзм. І що ви собі думаєте? Якось сидимо ми з чоловіком, дивимося новини по телевізору. Повідомляють, що в Закарпатті підпалено Угорський культурний центр і що цю провокацію здійснив колишній атошник Олександр Білобородько. Його затримано. Дивлюся на екран – справді, він"... Батьки Сергія Лисенка впевнені, що у його загибелі винуваті вищі військові чини. Кажуть, що в частині, де син служив, його знали, як безкомпромісного патріота, а там таких було обмаль. Їх і відправили на смертельне завдання, аби позбутися. Ось, як розгорталися події. Сепаратисти збили український військовий літак. Два льотчики катапультувалися (ця подія широко висвітлювалася по телебаченню). Підполковникові Лисенку дали завдання зібрати групу з п’яти розвідників і відправитися в тил ворога, щоби врятувати пілотів. Розвідгрупа за два дні одного льотчика знайшла й успішно доставила на підконтрольну Україні територію. Це було 28 липня 2014-го. Президент Порошенко оголосив, що дає наказ Міністрові оборони представити хоробрих воїнів до державної нагороди. А далі, за переконанням батьків Сергія Лисенка, почалася операція зі знищення їхнього сина. Не давши можливості відпочити, смертельно виснаженому, схудлому на 18 кілограмів підполковникові Лисенку в частині дають наказ зібрати нову групу й негайно відправитися на пошуки другого пілота. Мати героя каже, що синові видали квиток в один кінець... Дев’ятнадцятеро смертників поїхало на двох "Уралах" у лігво звіра. Прочесавши всю територію, де міг перебувати льотчик і не знайшовши його, прийняли рішення повертатися. І тут телефонує командир частини й наказує залишатися на місці. До вояків підійшов фермер (його тепер судять за співпрацю з терористами. – А. М.) і запропонував переночувати в покинутих амбарах господарства, а сам пішов до села Сніжне нібито до жінки. Звідти привів чотири групи сепарів на бронетехніці. Терористи оточили амбар і запропонували бійцям здаватися. Бійці відмовилися. Зав’язалася перестрілка. Розділена група Лисенка кинулася на своїх "Уралах" у різні боки. Одну машину бойовики одразу підірвали; другу, на якій їхав Лисенко, зупинили, чимось вояків оглушили (це за словами матері героя) й контужених упритул розстріляли, ще й, мабать, добивали прикладами, бо голови в усіх були розтрощені. – Якось, уже після загибелі Сергія, на Йордан до нас приїхав начальник штабу їхньої частини з солдатами, – розповідає пані Теодора. – Щось там пустої теревенить. Я йому прямо в вічі кажу: "Міша, ви вбили мого сина!"... Офіцер побагровів, усі гості демонстративно встали з-за столу й поїхали геть... А відразу після синової загибелі військова частина забрала Сергієву однокімнатну квартиру і той штабіст привласнив її собі. Однак жити там так і не зміг. Мені знайомі казали, що в нього потім почалися особисті проблеми... – Сергій, не зважаючи на рішучий характер, був зі мною завжди дуже ніжним, просто по-дитячому ніжним. Маленьким часто спав у мене під пахвою. Одного разу, коли приїхав додому у відпустку, підійшов до мене, а я ще в ліжку лежала, й каже: "Мамо, я хочу коло вас полежати, як у дитинстві. Можна?"... Раз сниться мені, наче стоїть десь над головою й промовляє: "Мамо, ви – єдина людина, яка не зрадила мене на цім світі"... А інший раз сниться, я його не бачу, лише чую голос: "Мамо, передайте Дімі (синові. – А. М.) на згадку про мене..." – і не доказав... Дмитрик, мій внучок, живе й навчається в Криму. Контактувати з ним важко. Іноді щось йому пересилаємо, але тільки через знайомих, пошта не працює. Батько героя, Петро Лисенко, розкладає на столі всі нагороди їхнього сина й спецназівські значки. Їх чимало, зокрема, орден Богдана Хмельницького, медаль від патріарха Філарета "За любов до України і жертовність" тощо. Хоч і минуло чотири роки, відколи не стало Сергія, його образ, як і все, що з ним пов’язане, заповнюють у Лисенків більшу частину їхніх буднів. – Війна є війна, – мовить пані Теодора, – син був свідомий свого вибору. Усіляке могло статися. Але його загибель – на сумлінні у багатьох. Нехай тепер з цим живуть. Якщо можуть. АВТОР: Андрій МАЛАЩУК ФОТО: Андрій КАНЯ