Коломияни все частіше й частіше дивляться на проблеми країни та міста і думають про безнадійність свого існування. Все погано – країна погана, політики – наволоч, всі всіх обманюють, грабують, про освіту й культуру ніхто в принципі не думає. І в стані апатії в людини виникають дві ідеї. Втеча з країни або від сформованого уже прогнилого суспільства. Зовнішня або внутрішня еміграція. Зовнішня еміграція відоме для всіх поняття. Людина у пошуках щастя, кращої роботи та умов мігрує до іншої країни. Там вона створює собі відповідні їй умови праці і знаходить чи симулює своє щастя. Часто можна почути від заробітчан, що за кордоном добре, а у нас – ні. Або, що приїхати на батьківщину хочеться, але через деякий час настає депресія, і всі швиденько збирають речі на Італію, Іспанію, Чехію чи Польщу. Твір Славомира Мрожека «Емігранти» є діалогом двох чоловіків АА и ХХ, які, щоб прогодувати сім’ю, їдуть від них, залишають найрідніше – дітей. Вони живуть у підвалі ресторану. Через їхню кімнату проходить труба, по якій гучно спускаються у смітник залишки їжі зі столів багачів. Герої твору – це двоє звичайних людей, які вирішили змінити своє життя. Таким чином симуляція щастя цих емігрантів, як і багатьох наших заробітчан, полягає у проживанні нібито щасливих моментів, які колись відбудуться. Справжнє щастя натомість відсутнє. Залишивши рідне місто, великий відсоток людей не хоче більше повертатися.   Бога немає, і рятувати нас нікому Утопія – це не складний концепт – всього лише світ, про який кожен мріє. Ми робимо поступові кроки до своєї утопії. Для прикладу, ми уже давно навчилися синтезувати щастя. Відсутність логічних зв’язків та відповідної структури викладу інформації створюють цупку тканину пост-сучасної утопії. В Коломиї, як і в будь якому місті, є яскраві приклади. Власники-бізнесмени, чи то політичні динозаври створюють навколо світ своєї утопії. Люди говорять різними мовами. Люди слухають один одного, але не чують. Такий собі коломийський Вавилон. Кожен підтримує того, хто йому вигідний і з ким встрягати у конфлікт не бажано. Але у цьому всьому простежується несправжність і абсурд. Це нормально? Так, в певній мірі це нормальний життєвий процес. Однак, швидше подив викликає той факт, що іноді люди, відчувши загальну проблему міста, все ж таки доходять порозуміння.   Феномен національного боягузтва Існує помилкова думка, що щастя – річ, яку треба шукати, а не самостійно виробляти, мігрувати, а не боротися за своє тут. Під гаслом: «Там краще, ніж тут», «Як можна жити в Коломиї, якщо є Мілан?» Чому повертається з віддалених часів феномен національного боягузтва? Чим пояснити явище «витіснених поколінь» в незалежній Україні? Зовнішня і внутрішня еміграції ототожнилися. Еміграція стала хворобою України. Інша річ, що феноменальне явище боягузтва на українському ґрунті охопило собою не тільки творчу інтелігенцію, а половину країни. Поняття внутрішньої еміграції завжди означає противагу реальній еміграції в умовах, коли не тільки люди не сприймають нову владу, а й нова влада не сприймає їх. І фактично витісняє їх і з країни, і з самого життя. Ми повинні вміти відрізнити справжнє щастя від симульованого й утопію від божевілля. Люди завжди хотіли більше, ніж дарує природа. Ми хочемо побувати поза країною, в якій народилися – сідаємо в кораблі, літаки, заправляємо машини, які повезуть нас до невідомих земель. Ми пишемо книги і малюємо картини, щоб подивитися на світ з іншого боку. Люди створюють свою утопію, залишають рідне і тішаться несправжнім симульованим щастям. Надія СТЕФУРАК