Наші вибори подібні до сучасного торговельного принципу – безконечні зміни систем, моделей, марок, ліків з метою постійних прибутків й утримування клієнта. Кожні наші вибори – це нові правила, в яких мусять розбиратися і члени виборчих комісій, і кандидати, і виборці. Через 4 роки з’ясовується, що попередня виборча модель була недосконала і неправильна і тому видумують нову. Внаслідок такого постійного експерименту маємо безліч порушень, помилок, конфліктів. А якщо взяти до уваги, що молоде покоління назагал неуважне, то в подальшому по наших виборчих лабіринтах зможуть ходити хіба ті, що їх видумали. Тому й ці вибори відбулися з масою менших чи більших порушень. Хоча США і Європа задоволені нашими виборами. Можливо тому, що депутатів ми обрали собі, а не їм... Аналізуючи цьогорічні місцеві вибори, відзначають низьку явку виборців. Які причини? Масове розчарування у новій владі, у можливості еволюційних змін. Але не тільки. Гадаю, зі статистикою у нас великі проблеми. Чи хтось може достеменно сказати, хоча б на рівні Коломиї, скільки виборців тепер на заробітках, а скільки студентів – мешканців міста, є поза містом? Читаємо, що справа з виборцями у різних країнах виглядає по-різному. Мені, наприклад, імпонують країни, де право обирати мають лише ті громадяни, які платять податки. Зважаючи на нашу гірку реальність, треба б позбавити права голосування пияків і жебраків, а також ув’язнених. На кожних коломийських виборах ми бачимо всіх коломийських пияків і жебраків, які тремтячими руками заповнюють бюлетені, залишаючи після себе своєрідний запах у кабінках. Щодо в’язнів, то вони у нас просто не мають права вибору, навіть, якщо їм такий ґарантований. Тому варто залишити цих осіб у спокої. Нашим найкращим варіантом виборців могли б бути молодь і ті, що займаються приватною справою. Інакше виходить, що бомжі, пияки і радянські пенсіонери обирають активному громадянству нову владу. А всі разом обирають владу байдужим співгромадянам, які в день виборів дивляться вдома телевізори або ж за щедрим столом кепкують з виборів. Виборча боротьба у нас теж особлива. Кандидати в депутати на посади сільських чи міських голів вибрали дивну тактику. Замість того, щоби спалити свого суперника – вони розхвалюють себе та роздають обіцянки, які здебільшого не знають як виконати. Найголовнішою атракцією таких виборчих перегонів є теледебати. Але виглядає, що з них має хосен хіба саме телебачення, мається на увазі фінансовий хосен. Глядачі-виборці, правда, отримують можливість розпізнати, хто занадто слабкий кандидат. Недавно в коломийських кандидатів на міського голову під час теледебатів вийшов не шоу-концерт, а огляд художньої самодіяльності. Виглядало все таке гладеньке, миленьке, спокійненьке. Де гострі запитання, які змушували б кандидата-опонента дрижати й ховати очі? Це що – толерантність, боязнь, відсутність глузду? Дивує також, що телебачення не дало можливості виборцям поставити запитання кандидатам на посаду міського голови. Як це розуміти? Постає теж цікаве запитання – варто йти провідним кандидатам на теледебати чи не варто? Пригадаймо, що Юрій Тимошенко не йшов на теледебати, але переміг. А Богдан Гдичинський теж не йшов, але програв. Тому теледебати не відіграють великої ролі у виборах. Зрештою, як і газети. «Я газет не читаю і телевізор не дивлюся», – чимраз частіше можна почути в розмові з людьми, які такою іґнорацією ніби підтверджують свою особливу позицію. Насправді ж вони не перебувають у якомусь інформаційному вакуумі, бо спілкуються з сусідами, рідними, колегами. Але чи та усна інформація набагато правдивіша за друковану? Як-не-як, а засоби масової інформації на відміну від чуток і побрехеньок несуть хоч якусь відповідальність за свої публікації, а отже, змушені ретельно перевіряти факти. Це ж не інтернет, де хто що хоче, те й верзе. Тому наше місцеве громадянство повинно цікавитись пресою. Безперечно, ситуація з часописами нормальна там, де існують різні видання, різних політичних сил, громадських організацій та приватних осіб. Може від наших виборців і справді мало що залежить? Як писав американський сатирик Марк Твен: «Якби від нас залежали вибори, то нас до них не допустили б». Може, від виборців теж нічого не залежало, принаймні, на виборах останніх років? Підозрюю, що існують цілком інші, паралельні, вибори, за іншими принципами. Бачимо ж, що після загибелі монолітної КПРС у нас сформувалася одна неофіційна партія – Партія любителів грошей. Вона перевершила всі інші партії, включно з комуністичними, націоналістичними і масонськими ложами. І це ще півбіди, якщо вона лише переслідує фінансові інтереси. Далеко гірше, якщо нею керують чужі спецслужби з чужою політичною метою. Специфікою виборів у 2000-ні став власне вихід на політичну арену Партії любителів грошей, яка легко обшахрувала більш-менш чесних кандидатів. Однак грошова примара така сильна, що з’явилося чимало охочих і собі доробитися на мандатах. Тоді ситуація стала складнішою, бо одна річ, якщо шахрай змагається з порядним, а інша річ, якщо шахрай змагається з шахраєм. У рух ідуть великі гроші і перемагає той, хто їх має більше. А другий мусить фінансово погоріти. Така схема спостерігалася в багатьох містах. При цьому, правда, чомусь усі забувають, що за ошуканство й брехню рано чи пізно доведеться розплачуватися. Прикро, але в нас мало хто розуміє й таке: що влада буде більше обманювати й зневажати громадян, що громадяни будуть більше неграмотні, некультурні й злиденні – то більший ризик нестандартних ситуацій, бунтів і стихійних розправ. Бачимо це на прикладі міста Консепсьйон, що у Ґватемалі, де містяни взяли і просто спалили свого мера. Нам це тепер здається чимось неймовірним, але чи міг припустити, наприклад Янукович, що йому доведеться панічно втікати з країни, в якій він почувався впевненим володарем? Щодо наших недавніх коломийських виборів, то хотілося б вірити, що новий (старий) депутатський корпус і новий (старий) голова доведуть, що в них є ще деякі благородні риси, про які ми й не здогадувалися. Микола САВЧУК