У книжці «Шуміли сосни і діброви», написаній і виданій за власний кошт моїм добрим товаришем і односельцем Іваном Карп’яком, є повчальний як для наших часів факт. Згадуючи своє трудове життя, присвячене лісовому господарству, він розповідає про політику радянської влади в цій галузі на Гуцульщині. На початках 1960-их Іванові випало працювати в Брустурівському лісництві маркувальником. З усіх лісництв Коломийського лісокомбінату звозили тоді в гори т. зв. лісокультурні бригади, щоб засадити лісом відібрані в гуцулів сінокоси й пастівники. Землі ці відходили в державний лісовий фонд, чим місцеві мешканці, ясна річ, не були задоволені, тож чинили лісокультурним бригадам спротив. Все ж на весну 1963-ого, як запевняє Іван, було посаджено понад 300 гектарів лісу. Навіть на кам’янистих розсипах гори Ґрегіт з’явилися молоді смерічки, хоча це був тяжкий труд. Землю і саджанці піднімали підвісною дорогою, серед суцільного каміння робили гнізда. «Карпати зеленіли на той час, – підсумовує автор, – більше, ніж тепер, коли маємо свою державу, бо владці дивляться на ліс як на джерело збагачення, а не як на легені земної кулі». Що правда, то не гріх. Підіть хоч на залізничний вокзал у Коломиї, чи в Чернівцях, чи в будь-якому іншому місті – і побачите вщерть заповнені кругляком вагони, готові вирушити за кордон. Незважаючи на те що вивозити ділову деревину начебто заборонено. Ліси взялися вирубувати настільки інтенсивно, що мине ще якихось десять-п’ятнадцять років, і навколишні краєвиди остаточно полисіють. Проте щось не доводиться чути у звітах керівників лісгоспів, коли приїжджає до них на професійне свято районне чи обласне начальство, щоб наголос було зроблено на тих, «хто діброви молоді ростить». «Ми перерахували в бюджет таку-то суму», – бадьоро доповідають начальству в очікуванні похвали. Предметної ж розмови про те, що саме садять замість вирубаного, чи доброякісні саджанці, чи належний догляд за посадженими дубками, – нічого такого особисто мені не доводилося чути або читати. Веду до того, що лісова реформа в нас давно назріла, якщо й не перезріла. Чи має вона полягати, ця реформа, в негайній приватизації лісів? Розмірковуючи на цю тему, відомий економіст Каха Бендукідзе характеризував державну власність лісів у Грузії одним словом – безумство. У Грузії понад 50 % території вкрито лісами (в Україні – близько 17 %). І багато тамтешніх урядовців намагалися переконати Бендукідзе, що високогірні ліси не можуть належати приватним особам. Прийдуть, мовляв, китайці й усе скуплять. Він так і не зумів, як визнав наприкінці короткого життя, здолати опір, єдине, чого добився, – це щоб запровадити довгострокові ліцензії з правом їхнього продовження. Громадянин міг отримати на аукціоні ліцензію на оренду ділянки лісу на 50 років, а потім продовжити її. Фактично цей ліс ставав його власним. Однак таким чином у концесію передали дуже малу частину лісів, близько 1 %. «Бо як це так, – протестували грузинські урядовці, – лісів не cтане, усе вирубають!» Стала мені цікавою думка з цього приводу мого товариша Івана. Усе життя він віддав, висловлюючись високопарно, лісові, закінчив академію, дослужився до лісничого. Заслужив у держави, як і переважна більшість із нас, мізерну пенсію, а що, по-перше, набридло рахувати кожну копійку, а по-друге, боліло серце, спостерігаючи за знущанням над карпатськими лісами, то поїхав до дочки далеко-далеко за межі України. І тепер ми з ним спілкуємося завдяки сучасним технологіям. Так ось стосовно приватизації лісів. Потрібно з’ясувати головне, наполягає Іван, – це буде звичайна зміна власності й ліси відійдуть олігархові N чи дійде до розпаювання лісів на дрібні клапті й передачі їх населенню? Хоча й одне, й інше, як на його думку, не підходить. Олігарх робитиме що завгодно: збудує в лісі котеджі, не пускатиме вас у ліс збирати гриби… Лише не сушитиме собі голову тим, як правильно вести господарство, щоб мати за 80-100 років високосортну деревину. Населення поведеться з приватизованими клаптиками приблизно так, як повелося з розпайованою колгоспною землею, тобто здебільшого занедбає її. Спочатку вирубає кращі дерева, а тоді те, що лишилося. Потрібен, упевнений мій товариш, компроміс. Деякі малі клаптики й окремі контури можна приватизувати з умовою суворого дотримання правил користування лісом, а великі масиви слід залишити в руках держави. І держава зобов’язана виділяти кошти на лісове господарство так же, як виділяє на оборону. Тому що деревина – сировина стратегічна. Дмитро КАРП'ЯК