Нізащо не вгадаєте, що мене трохи насторожувало на початках 1990-их. До активних будівничих новопосталої держави тоді зараховували й чернівецького рухівця Г. Філіпчука. Це вже пізніше, за ющенківського президентства, він вибився в міністри, а за президентства Януковича погорів на якихось махінаціях… На зорі незалежності це була патріотично наснажена людина, принаймні так нам подавали і чернівецькі, і київські ЗМІ. Мене ж насторожував один дріб’язковий на перший погляд факт. Якщо Філіпчук такий національно свідомий українець, думав я, то чому він не Пилипчук, що куди прийнятніше для нашої мови? Або в крайньому разі не Филипчук? Мав би, уявлялося мені, негайно піти в ЗАГС чи як там звати цю контору і домогтися виправлення зросійщеного прізвища. Приблизно так, як зробив це наш славетний богатир Іван Піддубний за часів, коли про самостійну Українську державу й мови не було.
Однак хто зважав, приступаючи до будівництва соборної й незалежної, на такі сущі дрібниці, як правильне написання прізвища? Сам В’ячеслав Чорновіл не особливо переймався українською граматикою і не вважав за потрібне ставити в своєму імені апостроф. Хоча цілком можливо, що якби переймався, якби наголошував перед своїми рухівцями на першочерговій потребі шанобливо ставитися до рідної мови, до очищення її від намулу, – результат державотворчих змагань був би нині помітніший. Ненависть до комуністичної ідеології – емоція, без сумніву, позитивна, проте на самій ненависті, як відомо з Книги книг, нічого не збудуєш. Усе-таки державотворчим цементом служать не ідеологічні цінності, а національно-етнічний первень, культура, менталітет.
Прошу лише не сприймати написане вище надто прямолінійно. Тобто що ось якби Чорновіл ставив у імені апостроф, сьогоднішня Україна була б іншою. Сприймати написане варто таким чином, що без повернення до свого коріння, свого генетичного коду нам, українцям, не вижити. І вжите відповідно до вимог української граматики прізвище – лише частинка цілого комплексу проблем стосовно цього повернення. Дуже важлива, але тільки частинка.
Є маса прикладів на підтвердження того, що в світі прекрасно це усвідомлюють. Пригадуєте, колись була нашуміла історія з французьким прем’єром П’єром Береговуа, якого суспільство запідозрило в корупційних діях і який через це стратився? Правдиве прізвище його було Береговий, оскільки походив з України. Але французам вимовляти слова «Петро» і «Береговий» було важко, вони швидко перейменували їх на свій лад. До речі, приблизно те ж зробили литовці з прізвищем Абрамович, який об’явився в падкій на все чуже Україні вже як міністр Абромавичус.
А недавно я став свідком того, наскільки відповідальніше за нас підходять до відтворення іншомовних прізвищ у Білорусі. У кабінет до мого знайомого перекладача зайшла пані з проханням перекласти з білоруської на українську текст із українським прізвищем Золотаренко. Білоруською воно звучало так: Золотарьонка. Знайомий, не роздумуючи, залишив прізвище без змін. На що ми почули від пані: «Ні, український відповідник буде Золотаренко, Золотарьонка я тільки в Білорусі».
І вже зовсім незручно нагадувати, що навіть таджики відмовляються від російських прізвищ. Президент цієї середньоазіатської республіки ще 2007 року переписався з Емомалі Шарифовича Рахмонова на Емомалі Рахмона. Видаючи тепер нові документи, в Таджикистані пишуть суто таджицькі суфікси й закінчення: -зад, -заде, -фар… Росіянам це, певна річ, не вельми подобається, вони намагаються кепкувати з приводу того, що Іванов тепер не Іванов, а Іван-зад, але таджики складають їхні кпини в другу половину нового російського прізвища.
Україна, таким чином, залишилася єдиною пострадянською республікою, в якій зі священним трепетом ставляться як до зросійщених прізвищ, так і до буквального збереження на письмі й у вимові прізвищ суто російських. Ану скажіть якомусь Полторакові чи Ніколаєнкові, що їхні прізвища спотворені, що вони мали б бути Півтораками, Миколаєнками або хоч Николаєнками. «Та це ж у ЗАГСі так написано!» – грудьми стануть вони на захист малограмотних загсівських писарів.
І ні один з них не піде в той РАЦС з претензією до писаря за неправильно написане прізвище. Хоча ніхто вже начебто й не подумає відшмагати за таке нахабство нагайкою по спині так, як відшмагали свого часу чекісти згаданого Івана Піддубного.
Дмитро КАРП’ЯК