Будівля на перетині вулиць Івана Франка та Симона Петлюри – одна із доволі схожих, на перший погляд, споруд, які вже наприкінці ХІХ сторіччя сформували ансамбль коломийського середмістя. Та це лише на перший погляд. Насправді ж, автор проекту, прізвище якого, на жаль, поки що невідоме, дуже вдало й цікаво використав кутове розташування будинку для організації його внутрішнього простору: від двох входів зі згаданих взаємноперпендикулярних вулиць коридори ведуть до центральної частини, звідки сходами, спрямованими до кута будинку, можна дістатися на другий поверх. Скромним, але витонченим є й ліплений декор фасаду, який зазвичай не помічаємо, проходячи повз будівлю у справах та клопотах.

 

А варто все ж глянути поверх вікон другого поверху, звідки визирають у двох напрямках миловидні голівки, ніби спостерігаючи за вуличною метушнею. Будівля є першою з правої сторони вулиці І. Франка, але має номер четвертий. Причина такої ситуації проста: другий, який розташовувався на сучасному роздоріжжі, знесено у 1948 чи 1949 році вже після того, як руїни позаду нього – наслідки війни – були розчищені й стали місцем поховання радянських військовиків (сучасна площа Скорботи). Але це дещо інша історія. Ми ж спробуємо заглянути в минуле будівлі № 4, дізнатися, кому слугувала вона оселею, а кому – місцем праці.

У фондах Музею історії міста Коломиї зберігаються документи початку ХХ сторіччя, що стосуються певних фінансових зобов’язань власниці реальності на вул. Тарновських (тепер – С. Петлюри) Меланії Лукасевич, а з довідників 1930-х років дізнаємося, що в досліджуваному будинку мешкала Міляда Лукасевич, директорка польського кооперативу, який ще від 1920-х років мав за цією адресою продуктову крамницю. Тож можна припустити, що це одна й та ж жінка, яка й була власницею кам’яниці. ЇЇ помешкання містилося на 2-му поверсі, інші ж приміщення вона здавала в оренду.

В 1900-х роках тут жило подружжя Володимира Огоновського, судового авскультанта, та Анни, доньки радника вищого суду в Коломиї Антонія Чубатого. Володимир належав до знаної в Галичині родини, адже рідний брат його батька о. Филимона, пароха Снятина, Омелян Огоновський – визначний діяч, доктор філософії, член-кореспондент Польської академії знань. 14 вересня 1905 року саме в цьому будинку в подружжя народився син Олександр, а вже в 1907 р. Володимир працював ад’юнктом повітового суду в Печеніжині, відтак – у Снятині.

Адвокат Оттон Рот приймав відвідувачів на другому поверсі будівлі на вул. Крашевського, 4 (тепер – І. Франка) в 1920-х – 1930-х роках, про що сповіщали зокрема календар-альманах «Жіночої долі» на 1927 р. і «Gazeta Kolomyjska» (1934 р.).

Та для нас цікавішою є діяльність іншого адвоката – Івана Турянського, який 1926 року теж відкрив свою канцелярію у цій будівлі.

 

Народився він у Коломиї 6 квітня 1889 р., а після закінчення гімназії 1910 року студіював право спочатку в Чернівецькому університеті, згодом – у Львівському, де був у числі борців за український університет. Відбувши практику у відомого львівського адвоката Степана Федака, повернувся до Коломиї, й, можливо, навіть встиг відкрити власну канцелярію, але вже в перших днях війни вступив до лав легіону Українських Січових Стрільців, тож долучився до його становлення та організації. Перед наступом російських військ відійшов з полком у Карпати, та вже в 1915 р. – знову в Коломиї з дорученням агітувати молодь до вступу в легіон. У часі ЗУНР Іван Турянський брав активну участь у державотворчих процесах, у міжвоєнний період працював як адвокат та громадський діяч. 1944 р. виїхав з родиною до Німеччини, а звідти через п’ять років емігрував до США. Там і помер на 67 році життя. Отже, від літа 1926 р. І. Турянський провадив адвокатську практику саме в будинку на вул. Крашевського, 4.

Маловідомим навіть у середовищі коломийських краєзнавців є факт, що після повернення з еміграції від грудня 1927 р. в цій канцелярії Івана Турянського знову надавав адвокатські послуги покутянам славний колись діяч Кирило Трильовський. Важко повірити, але засновник товариства «Січ», який до війни «тряс цілою Галичиною», політик, популярність якого тоді була такою великою, що забезпечила йому найбільшу кількість голосів виборців з усіх депутатів Віденського парламенту в 1907 р., почувався дуже невпевнено після довгої перерви в професійній діяльності. Про це, почавши працю в І. Турянського, він писав своїй дружині: «Вони (родина І. Турянського – М. К.) тут всі дуже прихильно до мене відносяться – хотя на спілці зі мною канцелярія багато втратила, бо через агітацію ворогів проти мене – мужики стали взагалі уникати канцелярію... В практику дуже мені тяжко втягнутись. Я, як той лікар на сцені в Київі (де ми разом були) «всьо позабил». Жура мене їсть, хотя однако я рішився тут лишитись будь що будь». Отже, сам Січовий Батько хоч ходив коридорами теперішнього корпусу педагогічного коледжу, сповнений сумнівами й розгубленістю через те, що від його колишнього авторитету мало що залишилося, а часописи час до часу розміщували критичні статті, й навіть фейлетони на його адресу. Та вже 1928 р. Іван Турянський і Кирило Трильовський перенесли адвокатську канцелярію до будинку навпроти Каси ощадності на вул. Кілінського, 10 (тепер – вул. Кобринських).

В міжвоєнний період чимало людей різних національностей, професій і занять мешкали або ж утримували свої офіси в будівлі № 4 на вул. Крашевського, зокрема В. Дорковський, власник бюро оголошень, Францішек Кривоносюк, власник кіосків, інженер С. Адлєр, Анна Жемінецька, членкиня сестер ІІІ чину св. Франциска.

А в 1933 р. за цією адресою мешкав лікар-стоматолог Микола Гнатчук з дружиною Іреною Зубаль. Тут 24 січня з’явився на світ їхній син Тарас Іван, про що свідчить запис у метричній книзі Святомихайлівської церкви. Сам лікар походив з Городенківщини – народився в с. Серафинцях 11 грудня 1902 р. – а гімназію закінчив у Коломиї 1922 р. Відтак студіював медицину в Граці (Австрія), підтвердив диплом у Познанському університеті і десь на початку 1930-х років прибув до Коломиї. Тут вів приватну лікарську практику, працював в амбулаторії Українського гігієнічного товариства, був членом Українського лікарського товариства, виступав з доповідями на медичні теми, опублікував наукову саттю. Як довго мешкав із сім’єю в будівлі на Крашевського, 4 – невідомо, знаємо лише, що перед від’їздом з Коломиї в 1944 р. приймав пацієнтів у кабінеті на вул. Театральній, 40.

Змінювали одні одних мешканці наріжної кам’яниці на перетині вулиць І. Франка та С. Петлюри, але сама будівля залишалася майже незмінною. Навіть тоді, коли в повоєнні роки тут розташовано гуртожиток педагогічного училища. А з відкриттям музичного відділу училища в 1957 р. її просторі кімнати наповнилися звуками музики, яка виривалася часом крізь відчинені вікна й не давала байдуже пройти повз цю, на перший погляд, схожу на інші, будівлю.