Отже, люстратори з Правого сектору, як би хто не ставився до їхньої витівки з керівником облуправління юстиції Василем Кавацюком, таки домоглися свого. Мінюст визнав за краще в цій ситуації пролюстрованого ганебним чином керівника з посади звільнити, а за одним рипом звільнити й першого його заступника Володимира Ковальчука. З приводу останнього маю таке відчуття, що просто зобов’язаний висловитися трохи детальніше. Уперше я побачив Ковальчука 14 травня 1989 р. в с. Воскресінцях, на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченкові. Молодик у чорному, спортивного крою вбранні, він несподівано для багатотисячного натовпу викинув над головою синьо-жовтий прапор, чим змусив представника міськкому компартії обірвати промову від мікрофону на півслові, а кількох енергійних тайняків – рвонути в той бік. Запопасти прапор їм не вдалося, люди встигли сховати святиню від нишпорок. Ковальчук, без перебільшення, затьмарив своїм відважним вчинком авторів пам’ятника скульпторів Галину і Володимира Римарів. У Воскресінцях відтоді його сприймають ледь не як національного героя, запрошуючи погостювати при першій-ліпшій нагоді. А без врятованого прапора в руках місцевого мешканця Петра Бабинюка не обходиться нині жоден патріотичний захід чи то у Воскресінцях, чи в Коломиї. Хоча постійне місце його серед інших цінних реліквій – у сільському музеї. Ковальчук уникнув гіркої долі безневинного колгоспного тракториста Степана Ткача, якого гебісти закатували наприкінці 1960-их, приписавши нещасному встановлення синьо-жовтого прапора в сусідніх Дебеславцях. Хлопця з івано-франківського «Позитрону» навіть не судив найсправедливіший у світі радянський суд. Обійшлося виховною розмовою в заводському парткомі. Чи заслуговував він, здобувши після проголошення незалежності фах правника, посади в облуправлінні юстиції? Тут і думати нічого. Бо кому ще було стояти на сторожі законності в молодій державі, кому подавати приклад громадянської мужності в умовах жорстокої боротьби за владу комсомольських ватажків і радянських злочинців, як не вчорашньому сміливцю? Від того, хто один раз ділом довів свій патріотизм, завжди чекаєш, що він доводитиме це і вдруге, і втретє… Чогось яскравого в діяльності спочатку уповноваженого з прав людини в області, а пізніше керівника, заступника керівника облуправління юстиції, якщо по правді, я не помітив. Російський публіцист Віктор Шендерович швидко розгледів плачевний стан справ в Україні (це його вислів про комсомольських лідерів і радянських злочинців) з далекої Москви, а івано-франківський куратор правників воліє впритул нічого не бачити. Жодної яскравої публічної промови, жодного різкого виступу в пресі… Ну гаразд, не має чоловік дару до ораторства чи публіцистики, простимо. Але ж знищують ось кучмівські сатрапи 2003 року кусючу газету «Адвіс. Коломия кримінальна», запаковуючи засновників газети до Йванової хати. Особисто я мозолі натер на руках, описуючи кричущий прояв беззаконня т.зв. правоохоронців у івано-франківських і львівських газетах. Панство в управлінні юстиції, обов’язок якого пильнувати права і свободи людини, – ні пари з уст. До речі, років два-три тому мав я розмову щодо відкриття пам’ятника Шевченкові у Воскресінцях із згаданим уже промовцем від міськкому компартії. За його словами, автівку з хлопцями, які везли до Воскресінців прапор, з самого Івано-Франківська супроводжували кагебісти. Згадуючи, що писав Ігор Бунич про різне бачення КГБ і КПРС подальшої долі Союзу наприкінці 1980-их, не особливо й здивувався з почутого… Як і не здивувався з реакції В. Ковальчука на пропозицію обласної ради заборонити осередок опозиційного блоку. Він, мовляв, не бачить шляху реалізації цього рішення. Таж усякій притомній людині зрозуміло, що довготривале намагання об’їхати на кривій козі декомунізацію з деолігархізацією колись та мусить закінчитися. Отака історія, геройський початок якої в далекому 1989-у. Як сказав би на це один пересмішник, «такі случаї часто случаюцця, хоча й рідко». Дмитро КАРП'ЯК