Наша національна інтелігенція, як показують результати президентських виборів, пішла своєю дорогою, а наш народ – своєю. Мало хто захотів слухати порад і пересторог чи то В’ячеслава Брюховецького, чи то Оксани Забужко, чи то Івана Дзюби, не згадуючи вже десятків інших авторитетних у суспільстві імен, основна маса виборців віддала перевагу російськомовному лідерові з шоу. Одна моя знайома висловилася з цього приводу так: "Не вкладається в голові, що народ, який брав участь у революції Гідності, голосує за кота в мішку. Наче це зовсім інший народ". Хоча особисто я не ставив би знак рівності між тими, хто сміливо йшов під кулі на Майдані, і прихильниками Володимира Зеленського. Останніх там, переконаний, було значно менше. Пригадуєте, що розповідав побратимам незадовго до героїчної смерті Сергій Нігоян? Що коли він, натхнений поезією Тараса Шевченка, добрався зі свого села в Дніпропетровськ, у київському потязі майже нікого не було. Боронити Україну їхав з козацького краю чи не він один, хлопець з вірменським корінням… Тут є над чим серйозно замислитися. Чому зрілість народів в Алжирі або Судані випереджає зрілість значної частини нашого народу? Чому ми зуміли в умовах комуністичної диктатури заявити про себе як про творців найбільших у світі вантажних літаків і атомних авіаносців, а після проголошення незалежності й курсу на демократію пустили технологічні досягнення за вітром? Невже путінська пропаганда настільки отруїла масову свідомість українців, що навіть пенсіонерка з Рівненщини не бачить загрози від церкви Московського патріархату? То що тоді хотіти від сходу й півдня, звідки, як делікатно визнають учасники ініціативної групи "Першого грудня", не чути "потужних імпульсів державотворення"? І в першому, і в другому турах я голосував за Петра Порошенка. 2014-ого, сумніваючись у щирості заклику "жити по-новому", не голосував, а 2019-ого таки пішов на виборчу дільницю. Хоч і жив собі як звикле, по-старому. Пішов, бо "барига" і "мародер", як обзивали Порошенка, виразно бачив основну небезпеку для України і не втомлювався повторювати для глухих і невидючих – це Росія. Тоді як його опонент, а нині вже законний обранець українського народу, давав зрозуміти, що Україну розколює мова. Тобто державна українська мова. З Порошенка насміхалися, досить, мовляв, переводити стрілки на Росію, ти сам основна причина всіх наших бід, ти і твоє злодійське оточення. Погоджуюся, він давав для цього немало підстав. Але щодо Росії президент дивився в корінь. Країна з населенням, 70 відсотків якого позитивно оцінює роль Сталіна в історії, – це неабияка небезпека для її сусідів. Україна відчула її, цю небезпеку, на своїй шкурі, проте здоровий глузд українців, судячи з виборів, не проявив себе. Було б чудово, якби новообраний президент так же невтомно, з таким же запалом, як його попередник, узявся попереджати Європу про московську загрозу. Бо якщо московитам вдасться перемолоти нас, черга дійде й до європейців. Пригадуєте Станіслава Єжи Лєца, євнух якого казав: "Що мені одна дама? Мені потрібен гарем!". Отак і з Путіним може бути. Та чомусь важко уявити, що Зеленський енергійно домагатиметься від Заходу економічних і фінансових заходів проти Росії, дипломатичної і торгової ізоляції цієї країни рабів. Легше уявити, що він наполягатиме на потребі дотримання правил демократії, на гуманізмі, на правах людини і т.д. Тобто на тому, що для боротьби з путінізмом геть непридатне, з чого російська воєнщина хихикає. І Захід врешті махне рукою в наш бік: та розбирайтеся там між собою… Не хотів би я передбачати, що почнеться, коли ми станемо тут розбиратися. Може таке закрутитися, що дифірамби співатимемо своїм колишнім злиденним зарплатам і пенсіям, високим цінам у крамницях і газовим тарифам. А якщо, не доведи Господь, світ не перестане дрейфувати в бік великої війни, то хоч кричи пробі тоді. Хоч бери, висловлюючись жорсткіше, простирадло і біжи на цвинтар. Ніхто, на жаль, не знає, як вирвати ядерні зуби в дракона. Більшість українців упевнена, що на нинішню пору реально і надважливо розвалити під проводом коміка олігархат і проголосити мир? Щож, прапор, як мовиться, в руки. Лише щоб не був він білий, цей прапор. АВТОР: Дмитро КАРП'ЯК