Колишній радянський дисидент Семен Глузман, який відбував термін у північних таборах разом з Левком Лук’яненком, пише дуже песимістичні інтернетблоги стосовно українських перспектив. Стиль його письма можна визначити як "усе пропало". Глузмановою творчістю, отож, не особливо надихнешся, але деякі її моменти варті того, щоб звернути на себе посилену увагу. Як ось порушена буквально кількома рядками тема на "Лівому березі" про примусову кастрацію наших полонених у донецько-луганських підвалах. Можливо, хтось писав про це дикунство й раніше, та особисто я нічого такого до Глузмана не читав, лише чув з уст кількох людей. Знав про це дикунство з чуток і він, а тепер, запевняє, переконався, що так воно і є. Доведеться повірити лікареві-психіатрові, все-таки інформації такого характеру в нього більше. Повірити і спитати разом з Глузманом: чому наша верховна влада, яка, безсумнівно, обізнана з гнітючою правдою, мовчить? чому не б’є на сполох, не доносить правду до світового співтовариства? Апеляцій до влади й світового співтовариства нам достатньо, про адекватну відповідь сепаратистам ніхто з нас і не заїкнеться. Бо хіба ми, високоморальні й шляхетні, здатні опускатися так низько, брати на озброєння кадебістські методи? Поясню, чому саме кадебістські. 1985 року в Бейруті викрали чотирьох радянських дипломатів, одного з яких зразу ж застрелили. Терористи Хесболи поставили перед керівництвом Союзу вимогу – негайно евакуюйте своє посольство, інакше візьмемо його штурмом, стративши перед цим інших трьох дипломатів-шпигунів. Що зробив Радянський Союз негайно – це відрядив до Бейрута групу "фахівців з вирішення спеціальних завдань за рубежем". Фахівці захопили двох родичів найближчого помічника людини, яка керувала терористичною операцією. Що сталося з першим родичем – різні джерела подають різні версії. Одні запевняють, що тіло з перерізаним горлом і членом у роті знайшли біля входу в його ж помешкання. Інші – що відрізаний член вислали родині поштою. З повідомленням, що така ж доля чекає і другого родича. А вождям Хесболи, крім усього, дали зрозуміти, що радянська ракета СС-18 може випадково потрапити в шиїтську святиню, іранське місто Кум. Ось так випадково змінить траєкторію лету і спопелить святиню. Тож хай аллах надійно береже місто… Впродовж місяця всі три кадебістські нишпорки були звільнені. І більше на радянські інтереси в Ливані ніхто не зазіхав. Уже й Союз розпався, та коли 2004 року терористи взяли заручниками працівників російської компанії в Іраку, то зразу ж, довідавшись про їхнє громадянство, відпустили заручників на волю. Історія з методами визволення радянських дипломатів-шпигунів відбилася в пам’яті мусульманських фанатиків надовго. Зрозуміло, чому розчарований нашою непривабливою дійсністю Глузман навіть не намагається підштовхувати українських державотворців до більш-менш адекватної відповіді на факти кастрації солдатів у донецько-луганських підвалах. Кого тут підштовхувати? Тих, хто героїзував п’яну кобіту, яка повела в безглузду атаку "айдарівців", а сама здалася в полон? Хто поміняв її на двох російських зарізяк, щоб вона тепер агітувала за зняття санкцій з країни-агресора? Чи тих, кому лячно й пальцем погрозити в бік колишнього сумновідомого адвоката Василя Стуса, а нинішнього кума Путіна? Тим часом приклади, подібні до наведеного бейрутського, активно стимулюють почуття патріотизму російського народу. Часто-густо цей патріотизм переходить у явний шовінізм, росіяни, відчуваючи нехай і брутальну, але все ж силу держави, дивляться на всіх інших, не настільки брутальних, згори вниз. Уявляю собі, як покарали б їхні спецслужби виродка, який погрозився спалити всі міста по дорозі до Москви у відповідь на знищення українцями першого-ліпшого Залдостанова. Хоча маю глибокий сумнів у тому, що смерть Мотороли – заслуга українського спецназу. Семен Глузман, якщо повернутися до нього, не втомлюється повторювати: дуже дивну державу ми збудували. Набираю ці рядки, а транзисторний приймач повідомляє про загибель на Донбасі одного нашого солдата і про п’ятьох поранених. Скоромовкою, не називаючи ні прізвища полеглого, ні бодай висловити співчуття родині… І зразу ж після мінімальної паузи – детальна розповідь про 14-річне музичне обдарування з черговим "гоп-ца-ца". Тут навіть слово "дивно" зам’яке для держави… Дмитро КАРП'ЯК