Пам’ятаю як ми, молодші танцівники, заглядались на них, і якою радістю було потрапити в старшу групу і танцювати з Оксаною та іншими дівчатами поруч. Кожен танець, який нам ставила Дана Демків -це ціла історія, окреме життя, який не лиш привчав любити свою культуру, але й так глибоко торкав наші душі. А деколи, коли ми з оркестром народних інструментів дитячої музичної школи під керівництвом І. Арсенича супроводжували їх виступи, ще більше захоплювались красою душі нашого Покуття, і не могли уявити життя без танцю і музики. Так і Оксана.

І справді, жодне святочне дійство, жоден концерт у школі не відбувався без неї . «Хто спрямував мене на цю стезю? Світлана Леонідівна Козлова, директор школи, вона несхитно вірила, що моя дорога – в театр. Вона надавала мені, як учениці, найрізноманітніші пільги. Так в 10 класі я мала практично вільне відвідування уроків». Була ведучою під час урочистих заходів школи і міста, під час дитячих опер і конкурсів. Вона легка і тендітна. Через надзвичайну чуттєвість і в зовнішності і в спілкуванні проглядається внутрішня гордість і незалежність. Вона щира, кол перевтілюється в образ і глядачі їй вірять.

Вдячно згадувала і Віру Лефор і Дану Демків, у котрої танцювала в «Покутті». Кожна з цих людей внесла свою краплину в її формування і вибір життєвого шляху.

«Завдячую людині великої душі Дані Петрівні Демків. Хоч як їй важко було мене відпускати з танцювального колективу, однак вона твердо сказала : Ти мусиш поступати до театрального інституту».

Так під час однієї із гастролей ансамблю «Покуття» до Києва потрапила на прослуховування в театральний інститут. Експромт в національному костюмі, з довгою косою, виконувала репертуар який тільки могла пригадати з несподіванки. На два наступні тури вже не приїжджала, столичні екзаменатори її прийняли одразу. Після третього курсу навчання на факультеті театрального мистецтва Київського національного університету театрального мистецтва ім. В. Карпенка-Карого її взяли в театр ім.Франка на роль Мавки в «Лісовій пісні». Це був перший її великий успіх.

А ролі… я змалечку почувала себе Мавкою. І лиш тепер, коли я її зіграла, ..я в собі відкрила якусь незвідану глибину. А перша роль Христі в «Отак загинув Гуска» ще в коломийському театрі. Грала інші ролі – серйозні, мужні, трагічні. Створила декілька психологічно складних жіночих ролей. Зокрема образ Корнелії у виставі «Король лір» з Богданом Ступкою, роль Хави у виставі «Тев’є- Тевель», Марію Лебьодкіну у виставі «Біси» й Лізу в «Покірливій», Ірину в «Трьох сестрах», Мавпочку — «Острігайся лева», Рене в «Маркіза де Сад», Дездемону в «Отелло», Біс в образі прекрасної діви в «Букварі Миру» І. Сковороди, Міріам в «Голгофі» Лесі Українки, та інші. Знялась у короткометражному фільмі.

«Усі ролі рідні, перегукуються з моїм життям, без театру не уявляю себе. Іноді страшно стає, що є така залежність. Щось вдається легше, а щось важче – в пошуках, спробах, помилках, коли кожний психологічний епізод гвинтиком прикручується до єдиного правильного образу. Найулюбленіша роль - з дитячих вистав, зокрема Кіт з «Бременських музикантів». «Дітям важче грати. Жодна краплинка фальші не проходить, діти відчувають її миттєво.».

«Чи вабить мене Коломия? Не хочу лицемірити. Щоразу, коли приїжджаю додому, мене пригнічує якась загальна спустошеність духу. Не витримую тут довго. Вабить Київ, велика сцена, очі глядачів, які тобі вірять, допоки ти не сфальшуєш. А Коломия то як затишний світ, куди мусиш повертатись. Неможливо без неї». Якийсь час кожної нагоди виривалась сюди, до сина Олексія, який жив з батьками. Так жила.

Мабуть у кожного актора є роль, яку він мріє зіграти, але яка все ще залишається мрією. Оксана завжди знизувала плечима, що такої ролі немає, - вона просто цінує те, що життя їй дає кожної миті.

"...Чи змогла б я в пошуках слави залишити Україну? –Ні, нізаякі гроші, нізаяку славу. Я не знаю, хто мені це дав. Може, земля, Коломия"?

Все життя Оксана Батько працювала актрисою Національного українського драматичного театру ім. Івана Франка в Києві. Її чоловіком був Євген Нищук — актор, міністр культури України та «голос Майдану». «Чи важко жити двом акторам у сім’ї? – Мені важко, бо не вистачає жіночої мудрості, терпіння. Мене важко в чомусь переконати».

7 жовтня 2016 року Євген Нищук повідомив, що його дружина Оксана Батько-Нищук померла уві сні. Оксану поховали на Байковому кладовищі в Києві.

«Її блискуча Мавка з «Лісової пісні» зі студентських років завжди буде образом невмирущості... Її одержимість і розтерзаність з Богданом Ступкою у «Королі Лірі» вражала всіх чесністю.. Наша любов в «Ассо та Піаф» була відображенням складних, але таких великих і сильних почуттів..»- Євген Нищук.