ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Ну й прекрасно, що не їдемо на кітчеве Євробачення

Підозрілою й небезпечною видалася мені після втечі Януковича з Києва тенденція не те що не брати до уваги етнічне походження кандидатів на високі посади в суспільстві, а навпаки, висувати на ці посади людей без базових знань української культури. Телеекрани зарясніли тоді лозунгами "Єдина країна — Единая страна". Очолювати Національну телекомпанію України викликали з Харкова нікому не відомого Зураба Аласанію. Поправляти справи в міліції, охороні здоров’я прибув десант з Грузії… Україна явно замалоросила.

Зупинімося трохи детальніше хоча б на уродженцю міста Сухумі Аласанії. Докерувався чоловік до того, що до Наглядової ради телекомпанії нарешті дійшло —найвища пора попрощатися з таким кадром. Проголосували за розірвання контракту. А він ще один фортель викинув, надіючись на найгуманніший у світі український суд, який скасує ухвалу Наглядової ради: посприяв у відборі на конкурс Євробачення таким, як Maruv. Щастя, що не змовчали принципові, з виразною патріотичною позицією  тележурналісти Роман Скрипін, Сергій Притула, що обурилася громадськість. І Ганні Корсун, для якої "Крим — наш", не доведеться виставляти напоказ свої сідниці ще й у Тель-Авіві. З чого особисто я висловлюю почуття глибокого задоволення.

Я взагалі вважаю, що для країни, яка воює з надзвичайно підступним російським агресором, яка щодня втрачає молоді життя, всякі зарубіжні "гопца-дріца-гоп-цаца" — недопустима розкіш. Не про те нам потрібно турбуватися в такі скрутні часи, зовсім не про те. Україна й без скандалу з Maruv нагадує країну, де всі співають-танцюють і ніхто не працює за спеціальністю. Не знати, чим це все закінчиться, але що не тістечками з кавою — напевно.

Можуть заперечити: українці завше йшли до своєї Мекки — рідної пісні, ми співучий народ, цим і відрізняємося від інших… Але ж пісня, якою планувала здивувати світ домогосподарок  Ганна Корсун, аж ніяк не українська, це якась мішанина німецьких і англійських слів. І не лише ми такі унікально-співучі, як на те пішло, в італійців, кому не відомо, мистецтво вокалу теж сильно розвинуте. А ось естонські народні мелодії, навпаки, коливаються в межах кварти і квінти, похмурі, наче наймитські сни. Проте це не заважає естонській медсестрі заробляти більше, ніж українському головлікареві. Як не завадило цілій Естонії стати членом НАТО.

Занадто численні прихильники сучасних наших сценічних "звйоздочок" намагаються також доводити, що мистецтво, мовляв, поза політикою, митець — вільна творча особистість, його справа — приносити публіці задоволення. І досить з нього. Але чи справді досить? Давно-предавно, на зорі цивілізації, коли до політичних інституцій людство ще не додумалося, наші прабатьки використовували музичні ноти й ритми з єдиною метою — зачарувати партнера протилежної статі. Про це, якщо не вірите, можете прочитати в "Походженні людини" Чарльза Дарвіна. Та не менш корисно буде знати й іншого автора, давньогрецького мислителя Платона. Цей учив, що завдання мистецтва — не лише в тому, щоб приносити задоволення, але й щоб змінювати життя і суспільство на краще.

Зрештою, це ще питання: пісні Ганни Корсун і до неї подібних —мистецтво чи профанація? Як на мене, далі сільського караоке пускати таке "мистецтво" не можна. Той, хто закликає "не політизувати артистичну діяльність", мабуть, вважає, що життя влаштоване так, що ніщо ні з чим не пов’язане. Тобто між піснями, що їх виконує, скажімо, улюблений путінський гурт "Любе", і розпореними животами українських патріотів у Слов’янську немає жодного логічного зв’язку. На жаль, цей зв'язок є, не бачити його можуть лише люди з полудою на очах.

Не хочу підвести сказаним до висновку, що в нас у царині музичної культури повний деґрадейшн. Якщо ми зуміли не допустити до того, щоб Україну репрезентувала в Ізраїлі  співачка без уявлення про національну гордість, таке собі перекотиполе, то ще не все втрачене. І ми чимраз глибше усвідомлюватимемо, що не попса має бути головним державним мистецтвом, що в жодному разі не варто артистам сахатися політики, бо то, мовляв, брудна справа, а ми такі тендітні й ніжні, що боїмося закаляти свої білі рученьки…

АВТОР: Дмитро КАРП’ЯК