Чую, буцімто є намір позбутися нарешті назв коломийських вулиць на честь російських письменників. Після анексії Криму, після розв’язаної Кремлем війни на сході України, після розгрому української бібліотеки в Москві й десятків, сотень інших кричущих фактів далеко не дружнього ставлення до нас з боку північного сусіда навряд чи знайдеться притомна людина, яка б не підтримала намір бодай перейменувати вулиці на честь своїх національних, а не чужинецьких героїв. Тому що Пушкін, як не мудруй – це не «наше все», це «іхнєє всьо». Цим же шляхом, нагадаю, пішли кілька місяців тому івано-франківські депутати. Ох і розлютили ж вони московську інтелігенцію! Замахнулися на святая святих, на самого Пушкіна, прибрали з бульвару славне ім’я генія! Ну чи ж не відсталий, дикий народ проживає на західних територіях «незалєжної»?! – обурилися наші закляті друзі. Яскравим прикладом шовіністичної нетерпимості до права депутатів чужої країни називати вулиці своїх міст на власний розсуд може слугувати стаття якоїсь Тетяни Федоткиної «За що з Пушкіна зробили Північного» у газеті «Московскій комсомолєц». З перших рядків її авторка бере зверхній, ба навіть хамський тон. «Чи репнусь я, дрючком пропертий, чи мимо прошпандьорить він», – заспівує Федоткина, пародіюючи українською безсмертне, як на її погляд, пушкінське «паду лі я, стрєлой пранзьонний, іль мімо пралєтіт ана». Забуваючи в запалі, що з таким же успіхом українці можуть згадати творчість і деяких російських поборників чистоти мови: «Харашиліще ідьот по гульбіщу із рісталіща на пазоріще» (себто франт іде по бульвару з цирку до театру). І зареготати при цьому: ге-ге-ге, москалі… Але не будемо уподібнюватися московській журналістці, яка впала в один з найтяжчих гріхів, гординю. А також примітивно бреше, твердячи, начебто івано-франківські депутати набралися нахабності перейменувати бульвар імені Пушкіна у Північний. Насправді депутати всього лише вкоротили назву бульвару з Північний імені Пушкіна до просто Північний. Без автора поеми «Полтава». До речі, стосовно цієї поеми, що її Федоткина характеризує як «ненависну свідомим». Ніякий Мазепа не український патріот, переконана журналістка вслід за дуже багатьма своїми співвітчизниками, а звичайний зрадник. І Пушкін не допускав «окремих помилок», поправляє вона тодішнього міського голову Віктора Анушкевичуса, хіба що в школі з математики. Пушкін був прекрасно обізнаний з історією і граматикою, отож знав, що пише. Ясна річ, Федоткина має серед своїх читачів відданих прихильників. Та особисто для мене куди вагомішим авторитетом у цій темі є російський філософ з українським корінням Дмитро Мережковський. Усі російські класики, за його спостереженнями, розпочинали з бунту, а закінчували впокоренням. Достоєвський повернувся з каторги християнським проповідником. Лев Толстой прийшов до підставляння другої щоки. Пушкін написав оду Миколі I, благословив страту друзів-декабристів… Отож ближче до Пушкіна, якого серйозні літературознавці розглядають як наслідувача англійця Байрона. Роблячи зі свого поета першорядного знавця історії, такі як Федоткина багато чого замовчують. Ось хоча б повстання 1820 року українських козаків, яких московські колонізатори перетворювали на кріпаків. З Росії тоді прислали русифікаторів, а кажучи сьогоднішньою мовою, титушків. Зокрема й Пушкіна прислали до Катеринослава, у розпорядження його родича, катеринославського губернатора Вікентія Шемиота. Ще на початку минулого століття в Україні добре пам’ятали, хто є хто в Московії. Не випадково партія Миколи Міхновського на знак протесту проти 250-их роковин Переяславської Ради підірвала 1904 року в Харкові саме пам’ятник Пушкінові. Для освіченого і прозірливого Міхновського не було таємницею – Російська імперія вперто точить зуби на Україну, намагаючись проковтнути її так же, як проковтнула за свою багатовікову експансію майже 200 інших народів. Сьогодні цього не усвідомлює хіба останній імбецил. Тому яка може бути вулиця Пушкіна в місті, де є вулиця Мазепи? Дмитро КАРП'ЯК