Чому саме «Джерело»? Можливо, нова демократична влада розраховувала на те, що саме тут молоді, спраглі за правдивою історією й культурою українці черпатимуть натхнення для розбудови держави. Однак серед пріоритетів чолових державних діячів вітчизняний кінематограф аж ніяк не значився. Та й нині не значиться, інакше в бюджеті знайшлися б гроші на фінансування таких фільмів, як історичні «Максим Оса», «Окупація», «Моя бабуся – Фані Каплан», дитячий «Казка старого мельника», соціальна драма про заробітчанство «Гніздо горлиці», а в уже знятих здебільшого за українські гроші фільмах не фігурували б здебільшого російські актори.
Баб’юк, якщо знову повернутися до нього, у такі тонкі матерії особливо не вникав. Куди більше турбували його речі приземленіші, як ось хронічне недофінансування кінотеатру, борги за електроенергію, прогнилий дах, поїджена грибком підлога… Найхарактерніший заголовок газет, які порушували на початку 2000-х цю тему, був такий: «Кінотеатр «Джерело» на межі руйнування». Я сам вряди-годи писав про клопоти директора в різних виданнях, проте користі від того було мінімум- мініморум. Хронічне недофінансування закінчилося аж на початку 2010-го, коли перейшло в стадію банального нефінансування. «Не до кіна і не до культури», – як популярно пояснив у вузькому колі один тодішній депутат міськради.
Навряд чи буду оригінальним, твердячи: ситуація, «коли не до кіна і не до культури», призводить до того, що твориться тепер на сході України. За останні роки ми чули немало ідей стосовно повернення кінотеатру на Чорновола до другого життя. На жаль, тільки чули, братися за реконструкцію будівлі ніхто не квапився. Чи вдасться втілити в життя ініціативу телерадіокомпанії «Сяйво», яка викупила «Джерело» на аукціоні й має намір відновити тут, зокрема, демонстрування фільмів? Будемо сподіватися, що вдасться, незважаючи на бюрократичні перешкоди з орендою земельної ділянки. Сподіватися і мріяти, що на зміну примітивному кінопроекторові прийде в наші краї 3D-кінотеатр, що коломийська публіка оцінить вигоди технологічного поступу й з небаченим раніше ентузіазмом штурмуватиме вхідні двері цього закладу культури, що українські урядники нарешті сповна усвідомлять потребу в добротній вітчизняній кінематографії й докладатимуть усіх старань і вмінь, створюючи умови для всебічного розвитку акторських і режисерських талантів…
Бо що ж нам іще залишається, як не мріяти про прекрасну далечину?
Дмитро КАРП'ЯК 
Не знав я людини, відданішої ленінському твердженню про кіно як найважливіше з усіх мистецтв, ніж директор дитячого кінотеатру «Джерело» Богдан Баб’юк. Інколи було аж жаль спостерігати, як він, невисокого зросту, з непокірною жорсткою чуприною, переймався катастрофічно низькою відвідуваністю свого кінотеатру. А чим могло привабити «Джерело» глядачів? Паскудним звуком апаратури 1960-их чи репертуаром, який уже не соціалістичний, але ще стримано капіталістичний? Відверто капіталістичний репертуар, тобто суто сексуального спрямування, новітні ділки демонстрували молодіжній публіці в нашвидкуруч пристосованій залі неподалік Баб’юкового закладу, стрижучи з того зовсім непогані купони. А Богдан, вихований на радянській естетичній платформі, ніяк не міг зрозуміти, чому маса народу не зриває вхідних дверей навіть перед суперпатріотичними «Останнім бункером» або «Атентатом». На презентацію яких до Коломиї він і виконавців головних ролей запрошував, і режисерів…
Подовгувата будівля на проспекті Чорновола, 30, де розміщене «Джерело», з погляду архітектури не має особливої цінності. Австрійська влада вважала, що найкраще вона надається під конюшню уланів, за Польщі будівлю пристосували під кінотеатр «Марс», «перші совіти» проти кінотеатру також не заперечували, перейменувавши його на одного зі своїх божків, своїми ж і знищеного, Кірова. І німці не перепрофільовували цей культурний заклад, лише надали йому милозвучніше ім’я – «Вікторія». Коли прийшли «другі совіти», закладові повернули попередню назву, яка протрималася до падіння комуністичного режиму. Тож останні двадцять п’ять років кінотеатр діяв під нейтральною назвою – «Джерело».
Чому саме «Джерело»? Можливо, нова демократична влада розраховувала на те, що саме тут молоді, спраглі за правдивою історією й культурою українці черпатимуть натхнення для розбудови держави. Однак серед пріоритетів чолових державних діячів вітчизняний кінематограф аж ніяк не значився. Та й нині не значиться, інакше в бюджеті знайшлися б гроші на фінансування таких фільмів, як історичні «Максим Оса», «Окупація», «Моя бабуся – Фані Каплан», дитячий «Казка старого мельника», соціальна драма про заробітчанство «Гніздо горлиці», а в уже знятих здебільшого за українські гроші фільмах не фігурували б здебільшого російські актори.
Баб’юк, якщо знову повернутися до нього, у такі тонкі матерії особливо не вникав. Куди більше турбували його речі приземленіші, як ось хронічне недофінансування кінотеатру, борги за електроенергію, прогнилий дах, поїджена грибком підлога… Найхарактерніший заголовок газет, які порушували на початку 2000-х цю тему, був такий: «Кінотеатр «Джерело» на межі руйнування». Я сам вряди-годи писав про клопоти директора в різних виданнях, проте користі від того було мінімум- мініморум. Хронічне недофінансування закінчилося аж на початку 2010-го, коли перейшло в стадію банального нефінансування. «Не до кіна і не до культури», – як популярно пояснив у вузькому колі один тодішній депутат міськради.
Навряд чи буду оригінальним, твердячи: ситуація, «коли не до кіна і не до культури», призводить до того, що твориться тепер на сході України. За останні роки ми чули немало ідей стосовно повернення кінотеатру на Чорновола до другого життя. На жаль, тільки чули, братися за реконструкцію будівлі ніхто не квапився. Чи вдасться втілити в життя ініціативу телерадіокомпанії «Сяйво», яка викупила «Джерело» на аукціоні й має намір відновити тут, зокрема, демонстрування фільмів? Будемо сподіватися, що вдасться, незважаючи на бюрократичні перешкоди з орендою земельної ділянки. Сподіватися і мріяти, що на зміну примітивному кінопроекторові прийде в наші краї 3D-кінотеатр, що коломийська публіка оцінить вигоди технологічного поступу й з небаченим раніше ентузіазмом штурмуватиме вхідні двері цього закладу культури, що українські урядники нарешті сповна усвідомлять потребу в добротній вітчизняній кінематографії й докладатимуть усіх старань і вмінь, створюючи умови для всебічного розвитку акторських і режисерських талантів…
Бо що ж нам іще залишається, як не мріяти про прекрасну далечину?
Дмитро КАРП'ЯК
Чому саме «Джерело»? Можливо, нова демократична влада розраховувала на те, що саме тут молоді, спраглі за правдивою історією й культурою українці черпатимуть натхнення для розбудови держави. Однак серед пріоритетів чолових державних діячів вітчизняний кінематограф аж ніяк не значився. Та й нині не значиться, інакше в бюджеті знайшлися б гроші на фінансування таких фільмів, як історичні «Максим Оса», «Окупація», «Моя бабуся – Фані Каплан», дитячий «Казка старого мельника», соціальна драма про заробітчанство «Гніздо горлиці», а в уже знятих здебільшого за українські гроші фільмах не фігурували б здебільшого російські актори.
Баб’юк, якщо знову повернутися до нього, у такі тонкі матерії особливо не вникав. Куди більше турбували його речі приземленіші, як ось хронічне недофінансування кінотеатру, борги за електроенергію, прогнилий дах, поїджена грибком підлога… Найхарактерніший заголовок газет, які порушували на початку 2000-х цю тему, був такий: «Кінотеатр «Джерело» на межі руйнування». Я сам вряди-годи писав про клопоти директора в різних виданнях, проте користі від того було мінімум- мініморум. Хронічне недофінансування закінчилося аж на початку 2010-го, коли перейшло в стадію банального нефінансування. «Не до кіна і не до культури», – як популярно пояснив у вузькому колі один тодішній депутат міськради.
Навряд чи буду оригінальним, твердячи: ситуація, «коли не до кіна і не до культури», призводить до того, що твориться тепер на сході України. За останні роки ми чули немало ідей стосовно повернення кінотеатру на Чорновола до другого життя. На жаль, тільки чули, братися за реконструкцію будівлі ніхто не квапився. Чи вдасться втілити в життя ініціативу телерадіокомпанії «Сяйво», яка викупила «Джерело» на аукціоні й має намір відновити тут, зокрема, демонстрування фільмів? Будемо сподіватися, що вдасться, незважаючи на бюрократичні перешкоди з орендою земельної ділянки. Сподіватися і мріяти, що на зміну примітивному кінопроекторові прийде в наші краї 3D-кінотеатр, що коломийська публіка оцінить вигоди технологічного поступу й з небаченим раніше ентузіазмом штурмуватиме вхідні двері цього закладу культури, що українські урядники нарешті сповна усвідомлять потребу в добротній вітчизняній кінематографії й докладатимуть усіх старань і вмінь, створюючи умови для всебічного розвитку акторських і режисерських талантів…
Бо що ж нам іще залишається, як не мріяти про прекрасну далечину?
Дмитро КАРП'ЯК