ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Коломиянка Алла Кох: "У всьому намагаюся бачити позитив"

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю студента факультету журналістики ЛНУ ім. Франка Олега Костюка з коломиянкою Аллою Кох - письменницею, авторкою багатьох книг, вчителькою української мови та літератури. Вели мову про її роботу в умовах пандемії, творчий шлях, кар’єру журналіста, яка не склалася, та вплив релігії на становлення поетеси.


– Алло Степанівно, варто почати з того, що, окрім вашої письменницької діяльності, яка, безперечно, стане темою нашої розмови, ви ще працюєте вчителем української мови та літератури в Коломийському ліцеї імені М. Грушевського. Можете розповісти, як відбувається навчальний процес в умовах пандемії та другої хвилі коронавірусу?


– Розповім про позитивні моменти. Я бачу, що наше дистанційне навчання та навчання в умовах пандемії... Воно, наприклад, мені, як учителю, допомагає вибрати основне з матеріалу. Адже, коли ми перейшли на дистанційний формат в “Зумі” у березні,   я почала обирати з усього головного — найголовніше і навіть знаходила час для практичних вправ. Це нас здисциплінувало, пробудило почуття відповідальності.


– Тобто ви — оптимістка, знаходите позитив у будь-якій ситуації.


– Я себе так виховую, прошу Бога про це, недарма ми зараз в капличці! Звісно, що ми на початку були збентежені, проте з кожної ситуації повинні чогось навчитися. Тому можу сказати, що все нормально і всі здорові.


– Що для вас є основною професією, а що - вашим хобі: письменництво чи вчителювання?


– Знаєте, до цього часу я намагалася розділяти це, проте влітку я усвідомила — це просто різні грані моєї душі. В моїй літературній діяльності натхненники — мої учні. Пригадую, представляла книжку, 2 частину “На сонячній галявині”, і діти мене питають: “А чому ви лишили Богданчика на лісовій галявині?” Я навіть не могла подумати, але вони подарували мені рожевий блокнотик і сказали: “Ви мусите написати третю частину”… І я написала! Тому це все поєднано.



– Тепер пройдімося по вашій творчій хронології. Яким автором ви захоплювалися в юності та хто з них надихнув вас стати письменницею. Чи, можливо, на це вплинув якийсь інший фактор?


– Розповім дуже коротко: я вчилася в 1 школі і коли була в 7-ому класі, наша дуже вимоглива вчителька дала завдання — написати міні-твір про осінь за кілька хвилин. Я подивилася у вікно і написала віршик. Вона почала кожного опитувати, всі читали вголос, дійшла черга до мене і я зачитала. Послухавши мою поезію, вона сказала: “Дивіться, діти, Алла буде поетесою”. Я запам’ятала її слова, згодом сідала вдома та римувала рядки, про це ніхто не знав! Але це були неуспішні спроби... Моя подруга Ольга Слоньовська, мої діти, учні – також мої надихачі.


– Тобто ваш творчий шлях почався в 1 школі, де свого часу навчався Стефаник. Є в ній щось магічне!


– Ви праві!


– Який твір став першим у вашому творчому “арсеналі”?


– У 1980 році, коли була в 10-ому класі, написала казку “Зайчикова сорочечка” і відправила дідусеві Панасу в програму “Вечірню казку”. Тоді до мене зателефонували редактори та сказали, що в програмі лише фольклор, проте мій твір стане винятком. До речі, того року я не вступила до Львова на журналістику, бо подумала, що спочатку піду на роботу, а потім вже вступлю до університету. Але я дякую Богу, що відвів мене від цього. Хоча я мала змогу реалізувалася як журналістка: мене запросила із Севастополя “Спілка українських офіцерів-моряків” вести сайт “Берегиня”. Я маю навіть від них пам’ятну медаль! Проте, на жаль, довелося закрити сайт після окупації Криму. Саме так я пробувалася в журналістиці.



– А коли написали перший вірш?


– Коли я вперше помолилася, в 30 років. До цього я була комсомолкою, пройшла всі радянські суспільні щаблі. Тим не менш, одного разу після роботи я прийшла додому і в мене у серванті була маленька іконочка. Якась невидима сила кинула мене на коліна, в мене почали текти сльози і все життя відкрилося, як на долоні. Після цього я почала писати вірші. Згодом народилася збірочка “На крилах любові”: мені ніколи не виходило називати книжки, але якось моя хороша знайома каже: “Дивись, Алло, у Лесі Українки перша збірка “На крилах пісень”, а ти назви «На крилах любові”. Мені сподобалося.


– Тобто це алюзія на Лесю Українку?


– Я багато років не надавала цьому значення. А потім, коли я прочитала, що Леся Українка переклала гімн любові апостола Павла, я зрозуміла, що вона мені близька, як і Ліна Костенко. Тому це навіть не алюзія, а певне покровительство.


– Тобто повертаючиь до питання натхненників, до попередніх можна додати Лесю Українку та Ліну Костенко?


– Звісно, а ще Сковороду. Його ідея “сродної праці” була настільки сильною, що його учні, вивчаючи щось, розуміли, що працюватимуть в тому ремеслі. В нього все побудовано на релігії. Він є куратором творчих людей. А ще з сучасників імпонує Оксана Забужко, хоча я не можу відчути сучасну літературу.


– До яких тем найчастіше прибігаєте у творчості?


– До філософських з релігійного боку. Є ще кілька інтимних та патріотичних.


– Події 2014 року, а саме анексія Криму та війна на Сході України, вплинули на вашу творчість? Присвятили якийсь твір цим подіям?


– У мене є книжка про Шевченка, яка вийшла у 2004 році, коли був Майдан. Там багато патріотичних мотивів, які дотичні до цих подій. Ця книга — нове бачення творчості Шевченка. І в 2014 році 200-річчя від дня народження українського пророка, це все недарма. А щодо подій в Криму, я переболіла це з хлопцями-моряками. Народилася поезія про козацькі чайки, які на одному крилі.


– Хто ваша цільова аудиторія? Діти чи дорослі?


– Я маю багато дорослих читачів, проте все-таки більшість діти, тому що я з ними працюю.


– У інтерв’ю для телеканалу “РАІ” ви сказали, що інколи жартуєте, називаючи себе неокласиком. Якщо брати це запитання всерйоз: до якої літературної течії ви б віднесли свою творчість?


– По суті я є неокласиком, але не можу себе віднести до них. Я маю потребу цільного слова, виваженого, яке має глибокий сенс як зазначено в неокласицимі. Але я не використовую неокласичні образи. Я радше неоромантик. Я запам’ятала Франка, який казав, що у творах має бути оптимістичне звучання і завжди цьому слідувала, хоч і не спеціально.



– Чи є ви членом якогось літературного кола?


– У Києві є група “Україноцентричних” товаришів і ми тісно спілкуємося. У цій спілці маю хорошого друга, лауреата фестивалю “Червона рута” Франца Пірнача. Він, власне, співає. Іра малює. Я віршую. І ми це поєднуємо. Всього нас десь до 5: я, Франц, його дружина Іра, Віталик Лазаренко — це ядро, ще є близькі до нашого кола люди.


– 7 років тому, в одному з ефірів новин телеканалу НТК був сюжет, присвячений вашому творчому вечору. Чи проводили ви після того творчі вечори та чи є такі плани на майбутнє?


– Це був творчий вечір, присвячений моєму 50-річчю та 20-річчю творчості. Коли мені виповнилося 55, ми об’їздили багато міст України з книжкою про Шевченка, а саме: Харків, Миколаїв, Київ, Кривий Ріг, Чернігів.


– Над чим ви зараз працюєте?


– Я готую до друку поетичну збірку “Цих найдорожчих спогадів серпанок”. Але дозвольте я не відкрию всі карти. Ще можу розповісти, що працюю над двома духовними книжками про Шевченка. І мені щось підказує, що його канонізують... Кілька років тому мене доля звела з росіянкою Ольгою Асауляк (після подій 2014 року вона починала свої зустрічі зі слів “Слава Україні”) та її “Школою єдиного принципу”. Це мене підштовхнуло перекласти її книгу “Сім сходинок”.


– Які у вас є ще мистецькі досягнення, окрім книг?


– У свій час я вела літературні вечори в коломийському “Народному домі”. Також пробую себе у перекладі і маю в своєму творчому арсеналі одне лібретто.


– Скільки ви ще плануєте творити?


– Я не обтяжую себе рамками, але зараз моєю ціллю є ці праці про Шевченка, які я дуже хочу завершити.


– Які ваші побажання читачам цього інтерв’ю?


– Знайти себе у цьому житті та повірити в себе. Це найголовніше.