Тема народних обранців в Україні завжди на часі. Багато з нас мандрували світами і знаємо, таку політизовану державу як наша годі зустріти. Американці стежать за діями політиків лише під час виборів, європейців взагалі це мало хвилює, вони дали роботу своїм найманцям, справно платять податки, а ті працюють на благо громадян. За монархічною родиною та її відносинами із прем’єр-міністром люблять спостерігати британці. В усьому рівняючись на Європу, наші політики забувають про себе і поїздка міністра на роботу велосипедом така ж казка для України, як і пенсія 2000 євро. Тож який він, ідеальний депутат? Кого насправді ми хочемо бачити на законодавчих кріслах своїми обранцями? Здавна серед людей обирали лідерів, навіть досі, у племенах, до яких не дійшла цивілізація (так-так, такі люди і досі є на Землі), завжди можна знайти вожака, представника певної соціальної групи, котра його обрала. Їхня основна місія допомагати вирішувати питання громади, бути справедливим і чесним у цьому та представляти своїх підопічних серед інших, таких же громад. Я би хотіла бачити нинішнього депутата приблизно таким. Людиною, яка користується повагою серед виборців і обрана не тому, що «більше нікого», а тому, що справді заслуговує; щоб до її слова прислухалися і довіряли. Хорошим господарником, який навів лад у себе вдома, у себе на роботі чи у власному бізнесі, дбає про своїх близьких і славиться справедливим і тверезим розумом (це у догану тим безсовісним кандидатам, котрі мають кримінальне минуле, відомі різними нечесними оборудками, фінансовими махінаціями та іншими аферами). Так, мій кандидат заслужить ще більшу повагу, якщо й справді їздитиме на роботу велосипедом, дбаючи про навколишнє середовище і показуючи приклад іншим, як це роблять знані європейські політики. Так, мені дуже хотілося б, щоби він мав гарний досвід господарювання і довів до ладу те, що йому довірено, а не йшов у законодавчу владу лише за тим, щоб лобіювати свої інтереси. Всім імпонують хороші люди, але після виборів більшість народних обранців, на жаль, забувають, що обіцяли бути хорошими. Депутат від мого району має займатися виключно питаннями мого району і крапка. Якщо у моєму під’їзді зламався ліфт і комунальним службам на це наплювати, то і цим питанням він має опікуватися. Якщо місту виділено певні кошти на ремонт доріг, то мій депутат пролобіює, щоб дороги моєї вулиці були відремонтовані в першу чергу і тоді я виберу його знову. Якщо мій малюк виходить з дому і не має де гратися, то саме до свого депутата я звернуся за облаштуванням дитячого майданчика. Це прості життєві приклади, які хвилюють нас щоденно і заради вирішення яких на місцевому рівні ми обираємо своїх представників. Обираючи депутата до Верховної Ради, я чекаю, що саме моє життя завдяки йому стане кращим, а здебільшого виходить, що у передвиборній кампанії йдеться про нього самого та славнозвісне «покращення» на його банківських рахунках. Я мрію про час, коли я забуду про політику, коли про вибори мені нагадає стрічка новин у пресі, а не білборди, котрі на кожному кроці сповіщають, що ось вже незабаром «жити стане краще, жити стане веселіше». Українці такі виснажені постійною брехнею і порожніми обіцянками, що на 25-ому році існування своєї нової, молодої країни заслужили врешті-решт чесних політиків. Чи це всього лише мрія? Жанна КУЗНЄЦОВА