Прочитав книжечку Петра Дем’янюка "Діти війни". Написано, відчувається, з болем і читається з таким же відчуттям. Вересень 1939-ого він, уродженець Молодятина, не запам’ятав, оскільки мав тоді неповний рочок, зате німців, а властиво угорців, закарбував у пам’яті добре. Розповідає, як брутально поводилися вояки Горті з нашими людьми; як їхня сім’я, коли в Молодятині стояв фронт, поневірялася по навколишніх селах з коровою-годувальницею, а повернувшись додому, застала знищену хату; яке посушливе літо стояло 1946-ого і який страхітливий голод тоді настав… А вже 12-річним довелося йому брати в руки сокиру й пилу і йти в ліс, щоб радянська влада мала достатньо деревини для зруйнованих донецьких шахт. Цілими днями хлопчина тягав туди-сюди ручну пилу і заробив за літо стільки рублів, що зміг купити собі дешевенький костюмчик і кирзові черевики. Про м'ясо чи масло лишалося хіба мріяти… Мій тато в 1930-их, за Польщі, виїхав на заробітки до Франції. Маю в альбомі його тодішню світлину в елегантному костюмі з краваткою, в начищених штиблетах. Франт, інакше не скажеш. Запевняв, пригадую, що купив костюм, штиблети й усе інше за місячну платню на шахті. І ще й на проживання-харчування, звичайно, вистачило. Коли "велика война сі скінчила", радянська влада запакувала тата в Караганду. Мною опікувалася родичка, ба маму поклали в туберкульозну лікарню. Один з перших дитячих споминів – ми зі старшим братом плачемо на стайні, яку прийшли розібрати суворі місцеві активісти. І сусіди навколо стайні, які щось кричать на активістів, не дають тим приступати до діла. Одне слово, стайню з коровою спільними зусиллями громади вдалося від лиходіїв відборонити. Зустрічаючи третє тисячоліття, я тішив себе думкою, що моє повоєнне покоління бодай не чуло гуркоту гармат і вже напевно не почує. Хоч і як невміло будуємо ми, думалося, державу, а все ж таки маємо мирне небо над головою, а отже можливість спокійно проаналізувати з часом помилки і братися за справу з новими силами. Крим, а потім конфлікт на сході розвіяли цей ідеалізм. Крим ми втратили, таке враження, надовго, а чим закінчиться війна на сході, один Бог знає. Чи не втратять кремлівські правителі рештки й без того куцого розуму і не дадуть команду своїм армадам рушати на Київ, а то й далі?.. Усе може бути, ніхто ні від чого не застрахований. Історія знає немало прикладів того, що безумці, опиняючись на вершині влади, творили дикунства, в які на початках важко було повірити. Приклад такого дикунства, започаткованого нацією, що мала чи не найкращих у світі філософів, добре одягалася й парфумилася, пережив згаданий уже Петро Дем’янюк. І наше з вами щастя, що Гітлер не встиг дотягнутися до ядерної кнопки. Що вже там казати про росіян і Путіна, який відверто шантажує світ ядерною зброєю… Надто багато ознак того, що Росія готується до широкомасштабної війни. Вказує на цей тривожний факт хоча б динаміка військових витрат наших сусідів за 10 – 20 останніх років. Вказує практика загальнонаціональних навчань з цивільної оборони. Вказує посилення відповідальності губернаторів за мобілізацію. Вказує патріотична істерія в засобах масової інформації… Важко заперечити після сказаного, що Путін і його оточення внутрішньо не готові до світової війни. І надто багато ознак того, що ми тут, на заході, живемо в масі своїй гуманістичною ілюзією – раціональне зерно вивищиться над хаосом у душах і головах, добро переможе зло. Підстави вважати так дає картинка біля нічного клубу, з якого виходить п’яненька компанія й замовляє таксі, щоб проїхатися з вітерцем кілометр-півтора. Їм і на думку не спадає організувати менш затратний вечір, а зекономлені гроші віддати на потреби солдатів на сході. Або що таке наше навчання з цивільної оборони, оголошене нещодавно? Судячи з того, що ні я особисто, ні мої сусіди абсолютно не відчули його в дії, – фікція. Зате відчутно, що є між нами ті, хто готовий з квітами зустрічати російські танки. І почуваються вони в Коломиї куди комфортніше, ніж почувалися свого часу вцілілі вояки УПА. Найвища пора нам дивитися на світ тверезими очима і робити те, чого потребують обставини. Інакше наступним дем’янюкам знову доведеться засісти за спогади про своє невтішне фронтове дитинство. Якщо після нової світової люди взагалі не повернуться в печери і до винаходу друкарського верстата буде ще далеко… Дмитро КАРП'ЯК