У кожної людини є своя схованка в душі, так би мовити «скелети у шафі», куди й самі заглядаємо дуже рідко. Але настає час і деякі приховані думки починають муляти душу і вимагати волі. Не чіпала я досі своїх «скелетів», та мабуть той час настав. Уф, так багато їх назбиралося.
Під час своєї каденції, Президент України Петро Порошенко висловив думку про переселенців. «Переселенці мають повернутися на Донбас і стати якорем, який буде тримати цей регіон в Україні». Перша реакція на слова Президента була більш емоційна, аніж зважена. Як то, мене не спитали, чи захочу я повертатися у зруйнований світ донбаського регіону. Та мова керівника держави була не про мою персоналію, а про державну ідею єднання, повернення загублених душ, становлення державності на усіх теренах українського суспільства. В умовах сьогодення ця місія майже нездійсненна, скажете ви, і матимете рацію. Час невпинно збільшує відстань між українцями вільної і окупованої територій України. І чим більша відстань, тим вагоміша місія. Місія КОГО? Тих, хто повернеться у звільнений Донбас не з пустими руками і душами, а сповнені набутого досвіду, переконань, вражень, неспростовних аргументів на користь об’єднаної української нації.
Наведу слова Предстоятеля Української греко-католицької церкви, відомого громадського діяча і людини, яку називали совістю нації Любомира Гузара:
«… Й ті переселенці, яких ми серцем приймемо, будуть апостолами єдності України, коли повернуться у свої домівки. Вони будуть розповідати тим, хто не виїзджав, що знайшли добрих людей і у Центральній, і у Західній Україні. Вони повезуть свій досвід назад, до Донбасу і будуть про це говорити, і будуть оповідати своїм дітям, як їм допомогли інші українці у лиху годину.»
Правду кажучи, нинішні переселенці дбайливо збирають у торбинку зерна добра і справедливості, всотують споконвічні традиції місцевих громад, схиляють серця до історичного минулого краю, де довелося жити. Натомість, гіркою правдою байдужості, крапля за краплею, потрапляють у ту торбинку бездіяльність місцевих чиновників щодо життєво важливих рішень, аби полегшити долю вимушених переселенців. Сьомий рік поспіль усе щось їм заважає, чогось не вистачає, чогось бракує, тим не менш, вистачає уміння ввести в оману, пообіцяти, виявити «готовність» допомогти, і дивлячись в очі, просто черговий раз збрехати. Йдеться про житло. Насамперед, соціальне житло. На законодавчому рівні створення фонду соціального житла передбачає дію, а не тільки затвердження Положення про цей фонд на папері, який по суті не відображає реальних дій у напрямку реконструкції старих приміщень чи будівництва нових. Словом, фонду соціального житла, як не було, так і немає. Нехай мене грім поб'є, але не вірю, що немає приміщення в Коломиї, яке б можливо було реконструювати під житло. Грім не дістав, бо знаю я, і знаєте ви про реальний стан речей.
Та чи на Коломийщині немає людей, які потребують соціального житла, чи коломияни застраховані від стихійного лиха, нещасних випадків, тощо…, а може сподіваємось на волю Божу або милість Матінки Природи? Біда не питає адреси, вона приходить несподівано і завжди невчасно. Звісно, усього не передбачиш, але дах над головою у лиху годину, це вже пів біди, половина лиха.
Біду не можна розвести руками, її долають спрямованими діями. Як от сьогодні, коли наші люди потерпають від стихійного лиха - повені, що вмить позбавило їх звичайного ритму життя і водночас висунуло численні питання до владних структур. Як і чим допомогти людям у підтоплених селах? Співчуттям чи реальними діями? А багатьом постраждалим від повені знадобиться дах над головою на час доки мине лиха година та відновляться їх будинки. Тимчасове житло у людських умовах – це та допомога, яка могла б зменшити рівень відчаю і безпорадності. Але ця прогалина має свою назву - моя хата с краю.
Ми неодноразово наголошували місцевій владі про важливість вирішення цього питання для усіх, хто потребує житла в Коломиї, зокрема і для переселенців. До речі, їх кількість у рази менша, ніж потреба громади у наявності соціального житла. Та де там, вигідніше продати об'єкт нерухомості, аніж подбати про долю своїх же краян. Так, продали обіцяні під реконструкцію об'єкти на вулицях Коцюбинського, Івана Франка. Виявилось, нам збрехали. А вона ж, брехня, схожа на липкий солодкий сироп, умочивши крила в який, вже ніколи по справжньому не злетиш. Шкода таких людей, бо ж брехня –це гріх і його не замолиш. А як з цим жити? Спокутувати? А може просто знайти в собі джерело Божої правди і скерувати її на добру справу? Для людей, які сьогодні потребують допомоги і захисту, чи то місцеві мешканці, чи переселенці – вони однаково мають спільне українське громадянство.
Уявімо на хвилинку, як щасливі і сповнені вдячності коломийській громаді і місцевій владі люди, пакують валізи у своєму тимчасовому помешканні і скеровують свій шлях назад, до своїх домівок. У них повна торбинка аргументів, спогадів, вражень, прикладів людяності і добрих справ, а попереду знову випробування, але вже іншого змісту – в ім'я єдиної національної ідеї, заради якої варто було пройти неймовірно складний шлях переселенця. Але збагачені душею, вони повертаються на Донбас, щоб стати апостолами єдності України.
Читайте також: Авторська колонка Ольги Золотарьової
«Говорити правду мало – треба робити добро. Треба довести ділами людям зі сходу, що ми не бажали і не бажаємо їм зла». (Любомир Гузар).
Реальність
Ольга ЗОЛОТАРЬОВА
Зміст матеріалів у розділі "Авторська колонка" є виключно відповідальністю авторів і необов’язково відображають точку зору редакції "Дзеркало медіа"