***
"Помилуй мене Господи з великої милості Твоєї..." - перед образом Богородиці на колінах стояла красива молода дівчина. Щойно її голову вкрили білою хустиною, а святий отець, поклавши зверху свою руку, читає молитви. Молиться і делікатна постать в білосніжній сукні. То вже не Даринка, то - Дарина. Сьогодні вона – наречена. "Боже, прошу благослови наш шлюб, благослови нас здоровими дітками, а наш дім – злагодою та Твоєю святою присутністю!". Дівчина схилила голову додолу, ледь шепочучи губами. Вона не підводила очі до образів, не шукала поглядом зустрічі з Богом, як зазвичай, бо і так достеменно знала: Він дивиться. Зараз взір усіх ікон звернений саме на неї, і тут - у Його домі, вона повинна встигнути сказати усе, про що просить. Для цього не треба очей, для цього треба душа.***
У кімнаті, де ще недавно було багато галасу та слів, вмить стало дуже тихо. Одразу й не помітиш, що там, у куточку на дивані, сидить жінка. Її почорніле лице зливається з хустиною на голові, але жодне дзеркало у хаті цього не скаже - дзеркалам закрили очі… Йому теж закрили очі… Дарка сиділа беззвучно, бо здавалось, що вона більше не зможе просто заговорити – лише кричати. Кричати до Тих, Хто в цю ж мить дивиться на неї з образів, а кілька днів тому взяв і забрав його. Отак мовчки, без пояснень, без відповіді на її молитви. Просто дивлячись з образів у розписаній дерев’яній рамі. "То за це ви поклали його у дерев’яну труну? За ці рами?" - невідомо звідки завила думка в Дарчиній голові. – Зара я їх познімаю, я зара тут всьо познімаю», - виючи вовком, думка підняла жінку з дивану і кинула шукати крісло, щоб дотягнутись до ікон. Чорна постать вибігла у коридор, а звідти в сусідню кімнату, та раптом великий вовк перетворився у беззахисне цуценя, і перед очами Дарки розвиднілось – на колінах біля свого ліжка стояла донька Марічка: "Боженьку, поможи таткові, прийми його в Твоєму Небесному Царстві, поможи, Боже!". Дівчина молилась, заплющивши очі і голосно вимовляючи кожне слово. Мама обережно вклякла біля неї, щоб чути дитячу молитву. Щоб слухати, що їй скаже Боженька з образів. Щоб самій по-дитячому молитись так, як вже давно не робила – вголос "Господи помилуй".***
- Дивись, маленька, то – Боженька, - бабця Даруся підійшла до ікон з онукою на руках. – Запам’ятай, Він все дивиться на Тебе, навіть тоді, коли довкола нема образів. Видиш, як Ісусик лагідно усміхається, – то Він тішиться, що в твоєму маленькому серденьку є для Нього місце. Живи, дитинко, так, би Бог все усміхався. Ми тримаємо Його на іконі, щоб самим кожен раз дивитись і молитись тут врано та ввечер. Але насправді Він є в кожному куточку світу і береже тих, хто на землі, і тих, хто вже біля Нього на небі. Старенька бабуся відійшла від образів, показуючи онуці щось цікаве за вікном. Дівчинка захоплено розглянула зимові пейзажі й побігла розповідати про них мамі, а вслід за нею з кімнати вийшла Даруся. На порозі вона сповільнила хід та озирнулась, щоб, як завжди, спіймати на собі погляд ікон і того, хто вже кілька років біля Них на небі. Бабця знала: він там і зараз дивиться на неї з розписаної дерев’яної рами. Колись Даруся обов’язково приєднається до нього, й вони разом знову усміхатимуться кімнаті, що чула усі її "Господи помилуй". З любов’ю З. АВТОР: Зоряна ДЗЕРА- ЯНУШ Читайте також: Чому не варто чіпати бабусину скриню