ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

"Час робити вибір". Авторська колонка Миколи Васильчука

17 березня 2020 року. Шостий день карантину.


Варто було ненадовго змінити усталений ритм нашого існування, як з’являється багато думок.


Про реалізацію біблійного пророцтва. Про війну проти людства. Про доречність щоденної метушні.


Тепер виникає питання про сенси.


Сенси – модне нині слово, до якого я ще декілька днів перед цим ставився байдуже.


Але нині воно набирає ключового значення. Як людині бути далі? Що для тебе і для суспільства корисне, а що шкідливе?


Де межа між моральним і аморальним? Між комфортом особистості і – доцільністю виживання людства.


Під прицілом небезпеки багато що тратить свій первісний блиск. І віру в те, що воно насправді потрібно. Паркани високі. Покази мод. Рок-концерти.


У перший день карантину (порушивши приписи) їздив на Снятищину у службових справах. Дорогою селами траплялися старі запущені хати.


Кортіло їх сфотографувати, виставити у Фейсбук і жартома підписати: земля після людей.


Але скоро таке бажання зникло, бо стало зрозуміло: не до жартів. Усе значно серйозніше.


Просто все, що нині відбувається, це нагадування людині: ми живемо у крихкому світі.


Балансуємо на тонкій межі.


Кожному з нас треба бути трохи скромнішим у своїх амбіціях накопичення. Добрішими до світу живого.


Ми з інтересом сприймаємо в інтернет-мережі фотознімки столітньої давнини. Тішимося старою архітектурою і одягом людей. Але забуваємо, що тоді людина була майже нешкідливою для природи. Хати робили з дерева і глини. Але це була дрібниця проти того, які шахти нині викопано і скільки дерева зрубують тепер. Людина була екологічною (цього слова донедавна я теж не вживав, вважаючи його спекулятивним). Єдине, чим людина втручалася у природній перебіг, могла бути гребелька і канал-млинівка, щоби підвести воду до млинового колеса.


Сучасні технічні і технологічні можливості перетворили світ у велетенську саморуйнівну систему.


Земля мені видається схожою на велетенського слона або черепаху (ну майже як на малюнку про пласку землю). Їй допікають люди, які копають шахти, бурують глибинні свердловини, влаштовують атомні вибухи. Все це їй приносить дискомфорт і біль. І тоді вона починає грати м’язами, аби струсити все те. Тому й маємо землетруси і цунамі. І всілякі інші речі, аж до хвороб усіляких.


А люди у якомусь дикому сп’янінні женуться один перед одного. Будують споруди, в яких ніхто не збирається жити. Виробляють товари, які нікому не потрібні. Перетворюють світ у суцільне сміттєзвалище.


Що це все може зупинити? Моровиця якась. Чи потоп.


Світ сучасний живе в ідеології споживацтва. У матеріалізмі. А на тих, хто говорить про цінності духовні (не плутайте з релігійними конфесіями і виставками модерного мистецтва!) дивляться як на диваків.


Нині ми маємо «дзвіночок», сигнал, заклик задуматися.


Може це гучно звучить, але від кожного залежить доля світу. Від зайвої торбинки целофанової. Від батарейки, викиненої в потічок. Від каналізації, пущеної в яр. Від зайвої ганчірки, купленої просто так, а не з потреби.


Від свідомості залежить.


Звісно, це робота не одного дня.


Та й важко переходити від звичного способу життя – до аскетичного.


Здається мені, що лідери майбутнього мають пропагувати ідеологію нешкідливості.


Гармонії зі світом. Бо інакше можемо втратити цей світ і знову повернутися до витоків людства: житла в печерах і кам’яних сокир.


А поки що дбаймо про виживання себе й інших.


Про невміння думати свідчать багато фактів.


Учора селом їздить авто. І транслює щось через гучномовець. Чути лиш кінець фрази: «...у вас вдома!».


Це, поєднане з фейковими повідомленнями про вертольоти, які нібито мають розкидати якісь хімікати вночі, у людей викликає страх.


Але виявляється, що це реклама чищення пір’я в подушках. Придумали: у карантин їздити від хати до хати і робити бізнес копійчаний!
Сучасні люди напхані високими ідеями. І уявленнями про те, що добре і престижно. Але не навчені тверезо мислити. Думати над тим, що важливо.


Це йде здавна. У школі радянській мене вчили багатьом речам, але не пояснювали, що треба черевики класти зночі сушити, аби їх можна вбрати вранці. І не вчили як зварити борщ чи посмажити яєшню.


Тепер знову постає питання про сенси. В освіті. Політиці. Економіці.


І головне питання: як жити так, аби не шкодити оточуючому світу? Бути частиною цього світу, а не паразитом, якого варто позбутися.


АВТОР: Микола ВАСИЛЬЧУК