Коли я думаю про Різдво, то мені стає на душі радісно й приємно. І насамперед тому, що це величне християнське свято ввійшло в моє серце змалку, що я сприймав його у різні життєві періоди по-різному, але завжди захоплено. І вже тепер, у поважному віці, я не перестаю по-дитячому радіти, коли в хаті готується Свята вечеря, а під вікном лунає колядка. А міг я народитися не в тій родині, не в тому селі, не в тому краю і, можливо, не відчував би так глибинно чар цього найсвітлішого свята. Одна річ, коли ти приходиш до чогось у 50 років розумом, а інша річ, коли воно живе з тобою від сповитку.
Малим я не міг уявити, як то на Різдво людина не може бути за столом зі своєю ріднею. Перше таке моє сумне Різдво було під час служби в армії, 7 січня 1978 року. А потім ще одне Різдво довелося «святкувати» в казармі. Вже в університетські роки я завжди поспішав додому, як і мої однокурсники-галичани. А потім були закордонні мандри, і Різдво 1995 р. я святкував у Лондоні. Там на Олів’є роуд, 1, де я квартирував зі своїми приятелями-українцями, Миколою і Оксаною Жмундуляками, ми влаштували справжній Святвечірній стіл. Навіть запросили нашу господиню-польку, добру жінку, яка непогано розмовляла українською та смакувала нашу кутю і гриби з картоплею. Різдво 1996 р. я святкував у США, а Різдво 2001 р. – у м. Міссісаґа (Канада) у згаданих вище моїх добрих Жмундуляків. Отже, з особистого досвіду знаю, що українці, переважно західні, дотримуються наших різдвяних традицій: мають 6 січня Святу вечерю, 7-го на Різдво йдуть до церкви, а потім у гості, колядують, подекуди навіть ходять гурти колядників і «Вертепи». Десь наші дбайливі господині знаходять пшеницю, з якої варять кутю, привозять з України гриби, печуть пампухи. Цим неможливо не захоплюватись! Пересвідчуємося, що багато діаспорян спеціально прилітають і приїжджають в Україну на Різдвяні свята, щоби зі своєю родиною втішатися і народженням Сина Божого.
Хто був у світі, то не міг пропустити краси європейського Різдва, особливо в Анґлії й Америці. Ці країни в другій половині грудня перетворюються на незчисленне мерехтіння різних гірлянд і світелок, перед їхніми будинками виростають фігури Санта Клауса й оленів, сценки з Вифлиєму, ясла з Божим дитятком. Подвір’я, оселі й навіть крамниці й офіси прикрашені зелено-червоними й білими барвами. Розбігаються очі від ялинкових прикрас, надверних віночків, різноманітної сувенірної продукції. Анґлійці, за давньою традицією, ще вітають одні одних різдвяними листівками, які вдома розвішують на мотузок вздовж стіни чи на камінах. Здається, ми майже перестали посилати одні одним ці крихітні карточки, від яких, на відміну від есемесок чи електронних вітань, віє людським теплом. Та й рідко які українські листівки правильно відтворюють наше Різдво. Мабуть, тому, що більшість художників бачили Різдво тільки в інтернеті. Це стосується і книжок. Безперечно, нас досі захоплюють різні збірки різдвяних оповідань, які написані й проілюстровані прекрасними анґлійськими авторами. Не забуваймо, що саме в Анґлії започаткована традиція збирати у передріздвяний час добровільні датки для знедолених і хворих. Навіть заможніші особи не цуралися походити зі скринькою для пожертв середмістям. Тепер ця традиція не занепала, хоча перетворилася на електронні грошові перекази. Милосердя – одна з головних складових Різдвяних свят. У такий спосіб кожна людина згадує про тих, кому не так весело й радісно, ситно й тепло.
Мені доводилося сидіти з українсько-анґлійсько-американським товариством на їхньому Різдві, яке вони називають Крістмасом. Їли ми традиційного для них індика, що свідчить про їхню молоду кухню. Наша «кутя» – це щось дуже правічне, бо й саму суть цього слова шукають у індоєвропейських прамовах. Але хоч анґло-американський святковий стіл доволі скромний, однак смачний. А головне – відчутна святкова радість.
Ми, українці, маємо, так би мовити, усну й кулінарну перевагу над різдвяними традиціями інших народів. Росіяни, як відомо, не знають святвечірнього традиційного столу, як і колядок. Поляки і німці вечеряють скромніше. Десь у християнській Європі майже пропали різдвяні пісні. Натомість з’явилася традиція збиратися колективом на корпоративну різдвяну зустріч, коли керівництво фірми дарує своїм підлеглим невеличкі дарунки, а також самі працівники обдаровують одні одних.
У нас з розпадом СРСР загинув офіційний атеїзм, і нам ніхто вже не забороняє колядувати, ходити до церкви і вільно насолоджуватися християнськими й народними традиціями. Тому Святвечірній стіл, самобутня Гуцульська колєда, гурти перебранців, яких у нас називають «Вертепом», «Иродами», «Пастирькою» – це те, що ми повинні берегти, незважаючи ні на що. Ми повинні колядувати і звеличувати Сина Божого, щоб не забувати колядок і щоб наші діти й онуки чули ці колядки та переймали. Ми повинні готувати всі святвечірні страви, нічого не додавати і не відбирати. Ми повинні ходити до церкви й одні до одних, особливо до родини. І проявляти милосердя. І хай скрізь піднесено й радісно лунає наше рідне вітання: «Христос рождається!».
Микола САВЧУК