Мушу визнати, що сценічне трактування режисером Максимом Голенком повісті Івана Франка «Boa constrictor» у нашому драмтеатрі не припало мені до ґусту. Можна сказати й трохи гостріше – роздратувало. З таким відчуттям, роздратованості, покидав я театр після прем’єри вистави кількарічної давнини, нічого не змінилось і в ході недавньої вистави з нагоди Міжнародного дня театру. І в чому ж полягає, хотів би я знати, «глибоке переосмислення твору Франка», що його ставлять собі в заслугу служителі Мельпомени? У шаржованій подачі багатьох сценічних епізодів, до яких слід би було підходити з куди більшою дозою психологізму? Чи в невиправдано частій біганині юрби в засмальцьованих робах туди-сюди по сцені? Іван Франко, як на мене, потребує не стільки переосмислення, скільки елементарного осмислення. Що там переосмислювати? Процес зародження в наших краях років двісті тому капіталізму? Автор «Boa constrictor»-a описав цей процес доволі опукло, максимально правдиво. І галицький капіталіст Герман Гольдкремер потрібен був Франкові лише як символ, на тлі якого розгортається жахлива соціальна несправедливість. З одного боку – Гершко, що прибрав собі більш європейське ім’я Герман, з іншого – ґої, що масово гинуть у смердючих бориславських копальнях. Саме з огляду на рельєфно виведену соціальну несправедливість радянське літературознавство всіляко захвалювало цей твір українського генія. Не бажаючи бачити й аналізувати в ньому дуже суттєві моменти. Перший такий момент – як започатковувався новий у всуціль селянському середовищі клас галицьких капіталістів. Франко не був би Франком, якби не звернув на цю обставину пильну увагу. І не визнав устами Гольдкремера, що «той капіталізм справді починав від жебрацької торби та дрібної крадіжки». І не пішов ще далі й не нагадав про тисячні перешкоди, що чигали на тогочасних гольдкремерів. Адже капіталіст, промисловець, якої б національності не був, почував себе якимось диким звіром, «на якого полювати вільно всякому, а особливо урядникові; здерти з нього…, перебити йому інтерес, завалити його податками та драчками…» Другий момент – як поводилися тоді, при зародженні капіталізму, наші предки, звані русинами. Молодий Герман Гольдкремер їздив селами в пошуках джерел свого зиску й прекрасно бачив, що «селянство, свіжо увільнене з-під панщини…кинулося пити, навіть із занедбанням управи свого власного ґрунту. По селах день і ніч коршми гули криком…, ішов формальний карнавал, гуляла молодіж, старші… кпили з панів…, ділилися на партії…» Як мала б оцінити побачене така діяльна, енергійна натура, як Гольдкремер? Та певно ж, що дурістю. Адже землі, продані селянами задля того, щоб чужі люди добували там кип’ячку, яка стане пізніше нафтою, могли непогано годувати їх самих. «А придивитися до тої мазі, – міркує Гольдкремер, – довести її до вартості – борони Боже! Сотки літ вона була для них лише завадою… Вони попродали свої ґрунти запівдармо, пропили гроші, а тепер як непишні йдуть у нас шукати заробітку». Неприємні для нас, але правдиві слова. І тут залишається хіба згадати ще один промовистий епізод Франкової повісті, якому не знайшлося місця у театральній виставі. Той, де Гершко Гольдкремер навідується до зайшлого пруссака Домса, щоб вивідати, як роблять нафту. Пихатий пруссак різко висловлюється стосовно як «dummer Judi», так і стосовно «dumme Polen von Galizien». Бо ні «дурні жиди», ні «дурні галицькі поляки», на його переконання, не мають зеленого уявлення про хімію. Мусять прийти пруссаки і навчити місцевий люд нафтярства. Гершко, вислухавши погордливі слова на адресу свого племені, не змовчав. «Жиди теж це зуміють!» – тут же заявив Домсові. Зі сказаного, надіюся, читач легко зробить висновок, що авторові повісті «Boa constrictor» розходилося не так у Германові Гольдкремерові, як у нещасній долі свого народу. Це взагалі наскрізна тема творчості Франка, незавидне становище галицько-руської людності не давало спокою письменникові впродовж усього його життя. З театральної вистави, на жаль, такого висновку не зробиш. Якщо це може бути бодай слабкою втіхою для режисера вистави, то скажу, що не він один такий. У масі своїй ми взагалі не виробили звичку серйозно ставитися до написаного найвидатнішими умами, не кажучи вже про те, щоб мати з їхніх настанов якийсь хосен. Як наслідок – вдруге за двісті літ починаємо будувати капіталізм. І вдруге він у нас виходить косо-криво. Дмитро КАРП'ЯК