Вже 30 років поспіль цими днями ми згадуємо страшну трагедію, яка свого часу гірко ославила Україну на весь світ. Варто лише сказати: Чорнобиль, як перед очима постають руїни четвертого реактора, а на плівці, відзнятій у перші тижні після аварії, потріскують маленькі спалахи від радіації. Саме ті кадри уже кілька десятиріч використовують журналісти, які зацікавилися цією історією, але не всім відомо, що їх з власної волі поїхав знімати наш документаліст, а нині вже герой – Володимир Шевченко. У 1986-му, одразу після трагедії, він поїхав фільмувати важку роботу ліквідаторів і невдовзі випустив фільм «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів», а за кілька місяців після його здачі – помер у лікарні від діагнозу, який, вочевидь, і спричинила радіоактивність – розсіяний рак. Про трагедію було заборонено говорити, навіть у пресі журналістам забороняли масштабні слова на кшталт – катастрофа, натомість можна було казати менш глобальне – аварія. Молоде місто Прип’ять, яке збудували за кілька кілометрів від ЧАЕС, повністю евакуювали, повідомивши жителів, що за якихось три дні всі повернуться додому. У холодильниках залишалася їжа, подекуди були незастелені ліжка, розкидані іграшки та речі. Офіційно про це не повідомляли, та є дані, що не всі мешканці Прип’яті погодилися їхати з міста, деякі залишалися вдома, згодом їх знаходили мертвими. Особливий цинізм радянської влади полягав у тому, що 26 квітня, коли сталася біда, прип’ятчан про це не повідомили, навпаки – на вулицях раптом розгорнувся ярмарок, насправді, десь вище вже зрозуміли, що заражені радіацією товари все одно доведеться утилізувати. Тепер ми розуміємо, що людей врятувало лише те, що радіоактивність росте поступово. Все ж багатьом не вдалося прожити довге і здорове життя, кожна хвилина тих перших днів мала вирішальне значення, а «нагорі» тягнули. Аж наступного дня, надвечір 27 квітня, місто, зрештою, евакуювали. Понад тисяча автобусів вивозили прип’ятчан із рідних домівок внікуди, більшості з них вже ніколи не повернутися додому навіть на екскурсію. 28 квітня, а світова спільнота не здогадується про колапс за залізною стіною. Першими почули, а точніше заміряли щось не те шведи на своїй АЕС, саме тоді зрозуміли, що радіація прийшла з вітром десь із закритого СРСР. Горбачову доводиться публічно визнати, що реактор вийшов з-під контролю, аварію ліквідують як можуть, біда лише, що ніхто не знає як правильно. У перші, найстрашніші, дні вчені, інженери, фізики, медики – ніхто не задумується про смертельний вплив радіоактивності. Пожежна бригада, яка виїхала на виклик першою, протягом кількох тижнів гине у московській лікарні від променевої хвороби у повному складі. У страшних муках, болях. Спочатку випадає волосся, тіло покривається опіковими струпами, далі руйнуються внутрішні органи, людину постійно нудить і рве, голова розколюється. Смерть наступає як визволення – така вона, променева хвороба Чорнобиля. Пізніше ліквідаторів почнуть одягати в маски і респіратори, військових – у спеціальні захисні костюми зі свинцем, вагою по тридцять кілограмів, але й це рятує не кожного, адже одна піщинка радіоактивного урану чи графіту вбиває людину за лічені дні. Режисерові Шевченку вдається зафільмувати, як вертоліт падає у реактор і зникає у вогні, але радянська цензура жорстко забороняє цей кадр до показу будь-де. Саме так, з вертольотів, засипали піском негаснучу пожежу, градусники фіксували температуру 120-180 градусів за Цельсієм на висоті 200 метрів над прірвою. Пілоти та бортмеханіки змінювали один одного, відходили у кущі блювати. Згодом із них не залишиться жодного живого. Ще у далекому 1973 році радянський драматург Олександр Левада пише п’єсу «Здрастуй, Прип’ять!» про молоде місто, де один з героїв, дідусь старожил Полісся застерігає інженерів не будувати на цьому місці нічого, бо буде біда. Таким пророчим іноді буває мистецтво – передбачає біду, але хто ж до нього дослухається? Жанна КУЗНЄЦОВА