Андрій Поріцький активно підтримував Євромайдан. Коли розпочався збройний конфлікт на Сході, чоловік став волонтером. Їздив скрізь і просив допомоги для бійців АТО. Відслідковував ситуацію на Луганщині й Донеччині. Щоранку прокидався з думкою, що вже от-от цей жах скінчиться. Але боротьба за Україну тривала і несла за собою чимало жертв.
Коломиянин не зміг спокійно спостерігати, як Україна втрачає кращих своїх синів і вирішив що б там не було поїхати на фронт добровольцем. Кілька місяців його не брали до лав Збройних сил. Та він не розчаровувався, чекав повістки і продовжував збирати гуманітарну допомогу для військових. З осені минулого року разом з волонтерами ВПО «Коломия-центр» Андрій відвозив продукти харчування, одяг, необхідні речі бійцям на Схід.
– Андрій завжди мав піднесений настрій, – згадує волонтер Роман Кутейніков. – Часто жартував, чим і підбадьорював своїх побратимів. Був дуже відважним. Очі завжди світилися, коли мова йшла про Україну. Він щиро вірив у перемогу.
Коли чоловіка мобілізували, мати довго не могла заспокоїтися, наче відчувала щось недобре. Зі сльозами на очах, але з розумінням відпустила сина на фронт. Молодший брат пообіцяв поїхати услід за ним, щоб разом повернутися з перемогою.
Спершу Андрій проходив навчання на Яворівському полігоні. Опісля його відправили проходити бойову підготовку у Полтаві. Він хотів бути сапером, на навчаннях докладав чимало зусиль, щоб стати корисним на передовій.
Зранку 31 березня Андрій востаннє розмовляв з батьком по телефону. «Я зараз не маю часу говорити. Нас кличуть на шикування. Зателефоную, коли з’явиться вільна хвилина», – це були останні слова Андрія у телефонній розмові з батьком. Пан Олександр, батько героя, того дня чомусь не міг заспокоїтися і час від часу телефонував синові. Але телефон мовчав. В обід йому прийшла звістка, що в сина стався інсульт і він перебуває у госпіталі. Олександр Поріцький одразу виїхав до Полтави. Але із сином поговорити йому не судилося, адже Андрій перебував на штучному диханні і не зміг здолати недугу... О 7 годині наступного ранку його серце перестало битися.
4 квітня коломияни відправили Андрія Поріцького в останню путь.
Олена КОЗАЧЕНКО, «Дзеркало Коломиї» 
«Батьку, не хвилюйтесь. Я повернуся», – з такими словами коломиянин Андрій Поріцький прощався з батьком, коли їхав у зону АТО. Мати відпускала старшого сина зі сльозами на очах. А молодший брат пообіцяв Андрієві поїхати услід за ним, щоб пліч-о-пліч захищати кордони рідної держави. Звільнити окуповані землі від терористів – це була одна з найбільших мрій коломиянина.
Андрієві було лише 36 років. Виховував справжніми патріотами двох дітей. Коли у Києві розпочалася Революція Гідності, працював у Росії. І вже тоді відважно відстоював власні переконання щодо ситуації в Україні. Прагнув достукатися до свідомості росіян, які вірили виключно пропаганді російських ЗМІ.
Його родичі та старший син теж не здавалися. Проживаючи у Криму, з болем спостерігали, як північно-східний сусід незаконно «забирає» українську територію. Не покладаючи рук, вони не піддавалися тамтешній пропаганді. Й досі з усіх сил продовжують боротися за правду.
– Андрій дуже переймався ситуацією, що склалася в Україні, – згадує його батько Олександр Поріцький. – Він всюди і всім наголошував, що не потрібно сидіти, склавши руки, а йти в бій, і не важливо, чи на фронті, чи в тилу, основне, щоб не бути байдужим.
Андрій Поріцький активно підтримував Євромайдан. Коли розпочався збройний конфлікт на Сході, чоловік став волонтером. Їздив скрізь і просив допомоги для бійців АТО. Відслідковував ситуацію на Луганщині й Донеччині. Щоранку прокидався з думкою, що вже от-от цей жах скінчиться. Але боротьба за Україну тривала і несла за собою чимало жертв.
Коломиянин не зміг спокійно спостерігати, як Україна втрачає кращих своїх синів і вирішив що б там не було поїхати на фронт добровольцем. Кілька місяців його не брали до лав Збройних сил. Та він не розчаровувався, чекав повістки і продовжував збирати гуманітарну допомогу для військових. З осені минулого року разом з волонтерами ВПО «Коломия-центр» Андрій відвозив продукти харчування, одяг, необхідні речі бійцям на Схід.
– Андрій завжди мав піднесений настрій, – згадує волонтер Роман Кутейніков. – Часто жартував, чим і підбадьорював своїх побратимів. Був дуже відважним. Очі завжди світилися, коли мова йшла про Україну. Він щиро вірив у перемогу.
Коли чоловіка мобілізували, мати довго не могла заспокоїтися, наче відчувала щось недобре. Зі сльозами на очах, але з розумінням відпустила сина на фронт. Молодший брат пообіцяв поїхати услід за ним, щоб разом повернутися з перемогою.
Спершу Андрій проходив навчання на Яворівському полігоні. Опісля його відправили проходити бойову підготовку у Полтаві. Він хотів бути сапером, на навчаннях докладав чимало зусиль, щоб стати корисним на передовій.
Зранку 31 березня Андрій востаннє розмовляв з батьком по телефону. «Я зараз не маю часу говорити. Нас кличуть на шикування. Зателефоную, коли з’явиться вільна хвилина», – це були останні слова Андрія у телефонній розмові з батьком. Пан Олександр, батько героя, того дня чомусь не міг заспокоїтися і час від часу телефонував синові. Але телефон мовчав. В обід йому прийшла звістка, що в сина стався інсульт і він перебуває у госпіталі. Олександр Поріцький одразу виїхав до Полтави. Але із сином поговорити йому не судилося, адже Андрій перебував на штучному диханні і не зміг здолати недугу... О 7 годині наступного ранку його серце перестало битися.
4 квітня коломияни відправили Андрія Поріцького в останню путь.
Олена КОЗАЧЕНКО, «Дзеркало Коломиї»
Андрій Поріцький активно підтримував Євромайдан. Коли розпочався збройний конфлікт на Сході, чоловік став волонтером. Їздив скрізь і просив допомоги для бійців АТО. Відслідковував ситуацію на Луганщині й Донеччині. Щоранку прокидався з думкою, що вже от-от цей жах скінчиться. Але боротьба за Україну тривала і несла за собою чимало жертв.
Коломиянин не зміг спокійно спостерігати, як Україна втрачає кращих своїх синів і вирішив що б там не було поїхати на фронт добровольцем. Кілька місяців його не брали до лав Збройних сил. Та він не розчаровувався, чекав повістки і продовжував збирати гуманітарну допомогу для військових. З осені минулого року разом з волонтерами ВПО «Коломия-центр» Андрій відвозив продукти харчування, одяг, необхідні речі бійцям на Схід.
– Андрій завжди мав піднесений настрій, – згадує волонтер Роман Кутейніков. – Часто жартував, чим і підбадьорював своїх побратимів. Був дуже відважним. Очі завжди світилися, коли мова йшла про Україну. Він щиро вірив у перемогу.
Коли чоловіка мобілізували, мати довго не могла заспокоїтися, наче відчувала щось недобре. Зі сльозами на очах, але з розумінням відпустила сина на фронт. Молодший брат пообіцяв поїхати услід за ним, щоб разом повернутися з перемогою.
Спершу Андрій проходив навчання на Яворівському полігоні. Опісля його відправили проходити бойову підготовку у Полтаві. Він хотів бути сапером, на навчаннях докладав чимало зусиль, щоб стати корисним на передовій.
Зранку 31 березня Андрій востаннє розмовляв з батьком по телефону. «Я зараз не маю часу говорити. Нас кличуть на шикування. Зателефоную, коли з’явиться вільна хвилина», – це були останні слова Андрія у телефонній розмові з батьком. Пан Олександр, батько героя, того дня чомусь не міг заспокоїтися і час від часу телефонував синові. Але телефон мовчав. В обід йому прийшла звістка, що в сина стався інсульт і він перебуває у госпіталі. Олександр Поріцький одразу виїхав до Полтави. Але із сином поговорити йому не судилося, адже Андрій перебував на штучному диханні і не зміг здолати недугу... О 7 годині наступного ранку його серце перестало битися.
4 квітня коломияни відправили Андрія Поріцького в останню путь.
Олена КОЗАЧЕНКО, «Дзеркало Коломиї»