Якщо Росію традиційно порівнюють з ведмедем – нахабним, некерованим і трохи смішним, то Україну можна порівняти із заляканим лосем, який метається в різні боки, умліваючи від вигляду власної тіні. Маю на увазі державний апарат, незграбний і неповороткий, цілком не готовий до нових викликів сучасного агресивного світу. Неагресивність і лякливість лося прирікає його на поразку, у кращому випадку – на втечу. Допоки держава нагадуватиме заляканого лося, доти нашою долею буде безкінечна втеча – не лише від ворога, а й від себе самих. Якщо й відбуваються якісь зміни в цій державі (а вони таки відбуваються), то виключно за ініціативою знизу і всупереч незграбній державній стратегії. Держава відстає від свого народу на цілу епоху... Чогось на філософські медитації потягнуло після спілкування з одним непосидючим чоловіком – головою обласного відділення ГО "Золоті леви Чорної Сотні" Іваном Григорівим, уродженцем Рунгурів, вояком АТО. –          Вже майже три роки я живу таким життям, про яке й гадати не міг, будучи мирним підприємцем з думками виключно про себе й свою сім'ю. Напевно, не виглядатиму оригінальним, коли скажу, що спокійне моє існування перервалося наприкінці 2013-го, коли менти дубасили мирну молодь у Києві. Я мовчки зібрав сумку й поїхав до столиці... Відтоді й дотепер буваю вдома епізодично. Тішуся, що рідня мене розуміє... На той час, коли в Києві почали вирувати революційні пристрасті, ще не сформувалися ні загони самооборони, ні будь-які інші бойові одиниці. Учорашній підприємець віднайшов земляків серед протестувальників. Хлопці винайняли помешкання. Уночі воювали з "беркутом", а вдень відсипалися. "Моя майданна біографія – це окрема сторінка, і не будемо її сюди ліпити, бо місця не вистачить, чи не так?", – пропонує чоловік. Гаразд, не будемо. Майдан проскакуємо. Після трагічних подій, коли відплакали й поховали убитих героїв Революції Гідності, "Чорна Сотня Євромайдану", до формування якої мав безпосереднє відношення наш герой, поклала на свої плечі далеко не героїчні функції – патрулювання вокзалу. Відловлювали там усіляку кримінальну наволоч і злодійську шпану, клондайком для якої став революційний Київ з палаючими шинами у середмісті. У травні 2014-го частини "Чорної Сотні" відправилися добровольцями на фронт. Отаборилися біля блок-поста під Слов'янськом. Бойовики стояли за 900 метрів від українських позицій. Щоденні обстріли не дозволяли розслаблятися. Наші бійці зазнавали на блок-посту майже щоденні втрати. –          Нашим добровольцям бракувало зброї, то ми зичили автомати в десантників під розписку. Ходили в розвідку, робили зачистки у Слов'янську. Вдалося затримати й здати в штаб кількох бойовиків. Хочу мовити два слова про добровольців. Можна? (Можна. А.М). Добровольці мають одну-єдину формальну перевагу супроти армійців, – вони вільні розпоряджатися своїми діями. А неформальна перевага – у глибокій умотивованості перебування в зоні бойових дій. Ніхто нас на війну не кликав. Ми донині – фактично "нелегали". Зрештою, я відтак зі Слов'янська вирішив поїхати додому. Були причини... Удома Іван Григорів очолив відокремлений підрозділ ГО "Золоті леви Чорної Сотні". –          Ми намагалися наводити порядок удома. Але розчарувалися. Переконавшись, що хребет системи так і не перебито, я у січні 2015-го з однодумцями знову поїхав на фронт до Станиці Луганської. Місцеві мешканці зустріли нас украй вороже. Справа в тому, що до нас там стояв одіозний батальйон "Торнадо" і навіяв на місцевий люд такого жаху, що вони зненавиділи все, що пов'язане з Україною. Люди боялися брати від нас хліб, який ми роздавали безкоштовно. В їхніх очах ми читали лише два почуття: страх і ненависть. Додайте сюди знавіснілу телевізійну пропаганду і матимете картинку настроїв у Станиці Луганській. Підрозділ "левів" прочісував села довкола Станиці Луганської, збирав повідомлення від своїх інформаторів серед місцевих. У селі Козаче прямо з хати забрали двох бойовиків. "Мені закортіло з одним із них побалакати просто, як людина з людиною. Нас закрили в підвалі удвох. Я тому сепару розтлумачив, за що ми тут кров проливаємо. Мені тоді здалося, що він щось допетрав, бо сказав, що хоче потиснути мені руку. Я відповів, що руку йому можу лише заламати, а не подати свою. Ми тих сепарів здали спецслужбам, які їх потім відпустили на всі чотири сторони. Відпущені сепари тут же прикликали журналістів з "Лайф ньюз" і перед камерами розіграли тяжко катованих жертв хунти, які дивом урятувалися і втекли. Ось вам – «широка і щира російська душа». "Ноу коммент", як кажуть американці... 9-го лютого група, у складі якої їхав на завдання Іван, потрапила під мінометний обстріл. Машини заїхали одна на одну. Іван отримав осколкове поранення в ногу, другу ногу затиснуло в зім'ятому корпусі. Побратими врятували. Потім – переїзди від госпіталю в госпіталь: Щастя – Сватове – Харків – Київ. З Києва приїхав додому в рідні Рунгури. Трохи перепочив. Але ані дружина, ані родичі чоловіка утримати не могли. Заледве загоїлися поранення, як Іван знову подався туди, де вершиться доля України, де дорогою ціною хлопці відстоюють її рубежі. Добре знайома Станиця Луганська непосидючого вояка вже чекала. Та чекали не всі: у той час, коли в дооколишніх селах українських вояків ледь не на руках носили місцеві мешканці, злочинна група з українського батальйону "Чернігів", яка займалася контрабандою, все зробила для того, аби «леви» покинули контрольовану "чернігівцями" територію. ("Вам це не покажуть по телевізору, як ми ледь не перестрілялися, спрямувавши одні на других автомати"). З війни Іван Григорів привіз чотирилапого вірного друга – вівчарку. Бездомний тренований пес прибився до наших вояків і не раз ставав їм у пригоді. Тепер вівчарка на ім'я Граф привчається до гуцульського побуту й звичаїв за 1600 кілометрів від своєї зруйнованої війною батьківщини. Граф здобуває нову для себе науку – поваги до єдиної Батьківщини України. Його теперішній хазяїн змушений констатувати, що німа тварина цю науку сприймає легше, аніж багато мешканців Донбасу, серед яких проминуло її собаче дитинство. Такі реалії. –          Наша війна продовжується тут, на Прикарпатті. Вона не менше відповідальна, аніж під обстрілами на Донбасі. Там – гинуть люди; тут – гинуть моральні цінності. І ми, "золоті леви", не сміємо опускати зброю. Андрій МАЛАЩУК