Додому Статті “Золоте” кільце Коломиї. Фейлетон Миколи Савчука

“Золоте” кільце Коломиї. Фейлетон Миколи Савчука

0
Поділитися

Про туристичну привабливість Коломиї писали так багато і так часто, що про це дізнався цілий світ, а півсвіту навіть повірило в це. І ось одного осіннього ранку на вул. Т. Шевченка біля Вічевого майдану загальмував новенький німецький автобус «Аероплан», з якого поважно повиходило 50 з гаком австріяків. Їх зустрічав місцевий екскурсовод Влодзьо в камуфляжному однострої. Австріяки, які бачили всі світові перлини, дерлися на Джомолунґму і пітніли в лісах Амазонії, вистукували своїми коштуриками по бруківці Парижу і дивилися в далеч зі статуї Свободи, – з розумінням поставилися до такого вбрання коломийського екскурсовода. Як-не-як, війна! А можливо, це в Україні так одягаються гіди, а можливо взагалі вдруге вони не побачать цього міста, якщо його, наприклад, розбомблять сепаратисти?..

Влодзьо привітав австрійських гостей нечистою німецькою мовою і пообіцяв їм упродовж трьох годин показати «Золоте кільце Коломиї». Після того, як австріяки сказали «Ґут! Ґут!» він підвів їх кілька кроків і спрямував руку на колишній кінотеатр ім. Ірчана.

–     Оце, панове, перед вами унікальне приміщення середини ХХ століття, розписане коломийськими підлітками у рамках проекту Європейського Союзу «Малюнки майбутнього». А на ньому (задріть свої голови догори!) ми бачимо зимовий сад. Більше ніде в Коломиї та й на Прикарпатті не ростуть на дахах дерева й кущі! І лише тут вони, всупереч дощам, вітрам і спеці, – зеленіють, жовтіють, опадають, припадають снігом і гойдають на своєму гіллі співучих пташок. Причому місцева легенда каже, що ці кущі насадив колись провідний актор українського поетичного кіно Іван Миколайчук. Тут ви можете сфотографуватися всі разом на згадку, тим паче, що приміщення дуже велике, широке, просторе і це нічого не коштує.

Австріяки здивовано перезирнулися, потім розсміялися і стали до спільної знимки.

Звідти екскурсовод неквапливим кроком повів цісарських нащадків вулицею Театральною до вулиці Франка. Влодзьо ппередив, що вулиця Театральна чи не найкраща в Коломиї, але тепер її планують перейменувати на вулицю Парканову. Річ у тім, що атракцією цієї вулиці стали паркани з негиблених дощок, які видерлися на тротуар і роками прикрашають вулицею своїм незвичним виглядом. В якому ще іншому туристичному місті можна таке побачити?

На шляху вони зробили ще кілька знимок біля музею, Народного дому, катедри, але Влодзьо обіцяв екскурсантам наступну дивовижу. Так вони повернули праворуч на вулицю Франка і незабаром опинилися біля приміщення, що навпроти ПриватБанку, на вулиці Драгоманова.

–     Ану хто з вас, панове, відгадає, чому це приміщення має вибиті вікна і замість скла – дошки, чому воно таке облупане й занедбане?

–     Мабуть, це свідчення якоїсь великої події у вашому місті… – спробував відповісти на запитання високий гер Фрідріх зі Штирії.

–     Ви розумний чоловік, – переконливо підняв руку з вказівним пальцем екскурсовод Влодзьо. – Так, цю будівлю ніхто в нас не рушає і не реставрує тому, що вона свідчить про нашу Незалежність. Саме цю будівлю брали приступом повсталі проти комуністичного режиму коломийці у 1991 році. Тут ревіла революційна юрба, сипалося скло, відважували двері, свистали кулі… Тому (екскурсовод мало не хлипав) для нас це знакова будівля, і наша влада береже її, мов єгиптяни піраміду Хеопса.

–     Ґут! Ґут! – похитували головами австріяки, а одна пані додала: – Комунізм – капут!

–     Саме так! – мало не крикнув Влодзьо і запросив гостей у подальшу подорож привабливим містом.

Біля пам’ятника Франкові екскурсовод застеріг екскурсантів не ставати на край постаменту, бо огорожу недавно вкрали терористи і можна впасти з двометрової висоти, а Франко, зрозуміло, не спіймає вас за обшивку, бо він бронзовий.

Біля «Писанки» австріяки не знали де дітися, бо тут одразу їх оточили зусебіч: одні тицяли їм у руки рекламки, другі просили милостиню, треті агітували вступати до їхньої секти, а все це супроводжував спів дивного хлопця, який перебивав невідомий акордеоніст, що одним пальцем грав «Владімірскій централ». Періодично погавкували пси.

–     Але йдемо далі! – закликав австріяків Влодзьо. – Вважайте, що вам пощастило, бо саме сьогодні в Коломиї відбувається щорічний фестиваль «Дари наших сіл».

Кільце3

Крокуючи вулицею Чорновола, де з одної пивниці війнуло страшенним смородом, австріяки раптом побачили розмаїту ярмаркову картину з сільськими жіночками, які продавали яблука, грушки, сливки, гриби, гечі-печі, сир, молоко, сметану, кріп, цибулю і т. д.

–     А чому вони стоять? – здивовано спитала одна сивоголова австріячка.

–     Такі умови фестивалю, – випалив, не замислюючись, Влодзьо. – Перемагає той, хто найбільше продасть… стоячи…

–     І це все натуральне?

–     В тому й особливість фестивалю, що все натуральне! Самі учасники натуральні, справжні. Подивіться на них, які вони зроблені, зморщені, втомлені, беззубі. А чому? Бо вони довго готувалися до цього фестивалю.

–     А хіба не можна його влаштувати в якомусь приміщенні? – здивувався інший австріяка.

–     Ясна річ, що можна, – спокійно відповів Влодзьо, – але тоді не буде туристичної привабливості Коломиї. Де ви ще таке побачите, га? – пішов у наступ гід. – Це справжній наш народ, справжня продукція, вирощена його руками. Купіть на згадку.

Австріяки довго між собою радилися і нарешті купили два яблука в однієї кривої жінки та сфотографувалися біля вуйка, який сидів на відрі коло купи грушок та пахкав цигарку.

–     А кажуть, що тут недалеко, у ваших горах, живе якийсь оригінальний народ. Це правда? – раптом поставив запитання дуже інтеліґентний лікар з Відня.

–     Еге ж, і зараз ви його побачите, – усміхнено промовив екскурсовод Влодзьо.

Кільце2

І справді, за десяток кроків уся туристична австрійська братія опинилася біля пам’ятника Тараса Шевченка, де на лавочках сиділи одного типу люди, переважно чоловіки і кілька жінок.

–     Оце, панове, плем’я ґоль-ґоль, яке на наших і ваших очах зникає! – патетично вигукнув Влодзьо.

–     Як індіяни Америки,– сказав хтось з юрби, що був в Америці і бачив там червоношкірих корінних мешканців.

–     Їх, мабуть, теж споїли? – допитувалася знову сивоголова пані.

–     Так, достеменно так, – промовив коломийський екскурсовод, а в цей час до двох бомжів, які сиділи на лавці, підійшов третій, вульгарно вилаявся і з усієї сили лупнув того, що справа, по писку.

–     Це їхній вождь, – пояснив Влодзьо, – і він тримає тут дисципліну.

–     А що він сказав? – ще раз поцікавилася сивоголова пані.

–     Він сказав, що треба йти на вибори й голосувати, – пояснив Влодзьо.

–     А у вас багато кандидатів до парламенту?

–     У Коломиї завжди багато кандидатів, але який кандидат не переміг би, він також буде дбати про туристичну привабливість Коломиї, як і наш міський голова, наша мерія і весь депутатський корпус.

–     Е-е, перепрошую, але ми з дружиною хочемо до туалету, – раптом прозаїчно перебив тему пан у рудих шортах.

–     Ми саме біля нього, – втішив потребуючих Влодзьо і показав рукою на ратушу.

–     Такий великий! – здивувалося пів-екскурсії.

–     Саме так! – майже крикнув гід у камуфляжі. – Такого нема ніде! Він замикає «Золоте кільце Коломиї» і підкреслює нашу туристичну оригінальність. А для любителів екзотики раджу ще пройтися метрів сто ліворуч, щоби побачити справжній пень.

–     Пень?! – сторопіли австріяки. – У середмісті?

–     У тому й суть, панове! Якби пень був у лісі, то кого б це здивувало? Але пень у середмісті, біля ринку і універмагу – ось у чому полягає велика туристична атракція Коломиї.

–     Але спочатку туалет, – нагадала сивоголова фрау в окулярах.

–     Я не забув пані. Прошу! – і Влодзьо ще раз показав лівою рукою на ратушу та перший рушив до неї.

Після цього зацокали фотоапарати, увімкнулися відеокамери, загалакали туристи.

–     А там платний вхід? – поцікавився панок у рудих шортах.

–     Там безкоштовний вхід, і це теж одна з переваг нашої туристичної привабливості. Просто заходите до будь-якої кімнати, сідаєте чи стаєте, опираєтесь і робите те, що необхідно.

–     А папір там є? – поцікавився ще хтось.

–     Там паперу без ліку, панове!

Австріяки фактично всім гуртом рушили до ратуші. Влодзьо непомітно зник. Що було далі – невідомо.