ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Живи, моя державо, всім ворогам на зло

Мав я на зорі юності одну пам’ятну для мене розмову. Була, уточню, середина 1960-их, т. зв. хрущовська відлига, місце розмови — село під запилюженим молдавським райцентром Дубоссарами. Саме село теж молдавське, а сусіднє вже, казали, українське. У місцевій крамничці молдавського  можна було придбати українськомовну дитячу книжечку, у дубоссарському газетному кіоску — популярну тоді "Молодь України", українська говірка на вулицях нікого не дивувала. Відчувалося, що неподалік Одеса з якою не є, але нашою рідною національною стихією. Так ось про ту розмову. Зайшли в суперечку я, учень-практикант технікуму сільгоспнапрямку з Рогатина, і такий собі Едик, випускник кишинівського інституту, також сільгоспнапрямку. Я вжив неправомірне, на його переконання, визначення України як держави. "Це ніяка не держава, це просто республіка, одна з радянських республік", — трохи чванькувато заперечив Едик. "Ні, це держава, — не поступався принципами я, — ми входимо до держав-членів ООН". — "Але у вас немає ні своєї армії, ні державних кордонів, нічого, що б свідчило про самостійність", — розводив руками Едик. Правда була на його боці. Я відчував це нутром, проте визнавати, що ти прибув з неповноцінної держави, так не хотілося… Сьогодні, якби ми зустрілися з Едиком, я б уже мав у запасі цілу копицю аргументів на користь України як держави. Армія є? Є. Кордони є? Є. Мало того, ми взяли курс на Європу й НАТО, "прощай, нємитая Рассєя". Але я його знаю, цього Едика. "А чому Путін називає вас "нєдогосударством" і помилкою в історії? — примружив би він око. — Хіба  ваші східні кордони надійно перекриті? Чи не Україна є в індексі країн за рівнем схильності до failed states, тобто держав, які не відбулися?". Довелося б мені мимохіть визнавати, що від 1990-их у нас таки зростає і набирає сили якийсь мутант радянського соціалізму й дикого капіталізму. Що 1991-ого ми довірили кермо новопосталої держави людині, яка й гадки не мала прикладати до українських умов знамениту фразу італійського очільника: "Італія в нас уже є, тепер пора творити італійців". Ця людина, вчорашній комуністичний верховода, не обіцяла своєму народові, як Черчиль, "піт, кров і сльози". Наш перший державний очільник упав пізніше настільки низько, що погодився бути довіреною особою Суркіса, а за "негромадянську позицію під час Помаранчевої революції" його позбавили звання Почесного доктора Києво-Могилянської академії. Нині він знайшов собі іншого патрона (власне, патронесу) й глузує з чинного президента. Що ж, поганому виду нема встиду. Чи можна хоч якось виправдати за помилки нас, виборців, громадян? Можна, якщо зважити на те, що предки дали нам життя, але не дали нам державної спадщини. Що з того, що мешканці наших нинішніх територій ще в першій половині першого тисячоліття до нової ери збудували імперію, кордони якої сягали аж по Об? Що з того, що ми неодноразово намагалися відбудувати втрачену державу? Оцінюють за кінцевими результатами, а не за спробами. Тому правда те, що, як не втомлювався твердити письменник, усе починається з наочного прикладу. Починається з того, що громадянин, спостерігаючи за діями влади, робить висновок: "Ти дивися, не крадуть! Не брешуть! Ти дивися, вчора помилилися, а вже сьогодні, а не рік опісля, визнають, що вчора помилилися. Понесу й я свій недопалок в урну, не буду бодай смітити". Легше, зрозуміло, про всі ці речі писати, ніж втілювати їх у практичне життя. Але мусимо і писати, і втілювати державотворчі наміри в життя, бо інакше просто зійдемо зі сцени. Знаєте, який найкращий людський твір на землі? Ні, не Рафаелеві мадонни, не Дев’ята симфонія Бетовена, не Ейфелева вежа… Найкращий людський твір на землі, як занотував у своєму "Дневникові" ідеолог січового стрілецтва Іван Боберський, — це "добра держава". І дай нам Боже пам’ятати ці мудрі слова впродовж усього 2019-ого, який теж навряд чи потішить нас спокоєм і безтурботними днями. АВТОР: Дмитро КАРП’ЯК