Додому Новини Суспільство Журналістика і кохання: романтичні історії медійних пар з Прикарпаття

Журналістика і кохання: романтичні історії медійних пар з Прикарпаття

0
Поділитися

Подібне тягнеться до подібного. Кажуть, начебто журналістська професія з часом робить людину цинічною і безсердечною. А ось і ні! Ці прикарпатські медійні пари доводять протилежне.

P.S. Дню журналіста присвячується!

Don Yapon

Протилежності

Він – спокійний тил, а вона – емоційна дзиґа. Власний кореспондент телеканалу “ТРК Україна” Наталя Фармус сміється, що за характером її чоловік – типовий чиновник: “А ви ж знаєте, як журналістам і чиновникам зазвичай складно порозумітися”. Однак заступник гендиректора ОТБ “Галичина” Руслан Фармус ще 12 років тому знайшов підхід до своєї нинішньої дружини, яка фанатично віддана роботі, пише Галицький кореспондент.

Тоді Наталя тільки прийшла стажуватися на ТРК “3-Студія”, де Руслан вже працював диктором телебачення. Один із операторів одразу ж підійшов до нього й усміхнувся: “Фармус, я знайшов тобі дружину”. – “Котра?” – “Ось ця красуня”. – “Та добре”. Як у воду дивилися. Через рік пара одружилася. А ще через рік у них народився синочок Артурчик.

За два дні до пологів Фармус ще працювала на виїзній зйомці. І навіть редактор не міг нічого вдіяти з відданою своїй справі журналісткою. Щоразу чув від неї одне й те ж: “Я вам обіцяю, це вже остання історія. Потім – у декрет”. Еге ж, де там!

Піднімаючись у пологовий зал, невгамовна Наталя перепитувала акушерку, чи справді вона ось-ось народить. Бо ж у неї завтра… зйомка.
“Мабуть, та акушерка тоді сприйняла це як передпологовий психоз”, – сміється журналістка.

Одразу після пологів, коли Руслан зайшов у родзал до дружини, то перше, що почув, як Наталя, лежачи на кушетці, розмовляє по телефону: “Добрий день! Я Наталя Фармус із “3-Студії”. Я завтра на зйомку до вас не приїду, бо щойно народила”.

Через тиждень після пологів Наталя отримала пропозицію попрацювати на телеканалі “ТРК Україна”. Звісно ж, погодилася. Вона жодного дня так і не просиділа в декреті. На початках дуже допомагала мама Наталі, яка якраз пішла на пенсію. Потім Артурчик частенько виїжджав на зйомки разом із медійною матусею.

На вихідних журналістки теж часто немає вдома – в області неодмінно десь щось стається. “Однак я ніколи не дозволю собі вийти з дому, не зробивши домашні справи, не приготувавши їжу чи не перевіривши в сина уроки, – каже Наталя. – Встигаю навіть бісером вишивати”.

Часта відсутність дружини Руслану не дуже до вподоби, але каже, що вже звик. Навіть ставиться із розумінням: “Кожен має займатися улюбленою справою, тоді і в сім’ї пануватиме гармонія. Ми вже змирилися, що наша мама – журналіст”.

Якось під час відрядження у Києві Руслан побачив цікавий постер і сфотографував його, аби потім підколоти дружину. Там писало: “Ти більше не жінка. Ти – журналіст”. Наталя не ображається, адже цінує чоловікову лояльність і повагу до її професії.

Революціонери

Одружитися й здійснити революцію в місцевій журналістиці – це про них. Оксана Мудрик, засновник і редактор калуської газети “Вікна”, редактор сайту vikna.if.ua, і журналіст того ж видання Ігор Мудрик одружилися в 2000-му, а вже через два роки створили власне медіа-дітище.

Започаткувати першу в місті приватну газету – це був сміливий крок, більшість навіть вважали це божевіллям і не вірили в успіх. Весь Калуш шумів: “Мудрики будуть робити газету. Протягнуть місяць – максимум”. Але собака гавкає, а караван іде. Оксана та Ігор не зважали ні на кого – просто робили неможливе. “Якби я тоді знала, як це буде складно, то, певно, б до нині працювала у комунальному виданні”, – зізнається редактор.

Газета “Вікна” вийшла відверто опозиційною. У першому ж номері – скандальні розслідування. Звісно, багатьох це не влаштовувало. Після цього випуску єдиний рекламодавець одразу зник: “Оксано, як так? Я не думав, що ви обливатимете брудом нашого мера!”

Півроку пара ледве зводила кінці з кінцями, але про закриття газети й мови не могло бути. В арсеналі тільки диктофон, фотоапарат і комп’ютер. Верстали вдома, передплати не було – билися, як риби головою об лід. Але фортуна нарешті їм посміхнулася. Виграний грант дав гігантський поштовх для розвитку успішного видання, марку якого Мудрики й досі підтримують.

Вони познайомилися на роботі. Ігор тоді працював на телебаченні, а Оксана – в комунальній газеті. Чоловік часто забігав у гості в редакцію, і якось бухгалтер вирішила познайомити його з однією з працівниць. То була не Оксана. Але ж суджену і конем не об’їдеш. Зайшов до іншого кабінету – й уже не захотів виходити. Щодня приходив до журналісток на обід. Оксана з колегою постійно підгодовували чоловіка чимось смачненьким. “Тоді були важкі часи в країні. Зарплати заморожували… А вони приносили з дому то відбивні, то тістечка. Чого ж не ходити?” – жартує Ігор.

Коротке і стрімке знайомство з журналісткою через кілька місяців переросло в освідчення. А вже незабаром пара відгуляла весілля.

В ті роки у Калуші вечорами вимикали світло, якраз у цей час Ігор з Оксаною годинами “висіли” на телефоні. Говорили про все на світі – ніколи не набридали одне одному. Якось під час чергової телефонної розмови Оксана зрозуміла – Ігор каже натяками, але вимовити головне не наважується. Тож жінка вирішила взяти ініціативу в свої руки: “Ігорю, ти що, хочеш одружитися?” – “Так!” Оксана й досі підсміюється: “Можливо, ти тоді зовсім не те хотів сказати?”

Пара жартує, що одружитися їм було значно економніше, ніж зустрічатися. Обоє мешкали в різних кінцях Калуша. “Ходити щовечора так далеко було трохи ліньки, – усміхається Ігор. – Краще одружитися”.

Устрій у їхній сім’ї такий самий, як і на роботі: дружина – бос. “Така в мене натура, і нічого не вдієш”, – каже Оксана. Майже все, що поза роботою, – на відповідальності Ігоря: діти, школа, батьківські збори…

Оксана живе роботою – щодня по 12 годин щонайменше. Після пологів лиш тиждень минув, а жінка вже в редакції. “Ну вдається їй керувати, – говорить Ігор, – то нехай і займається тим, що вміє”.

Мандрівники

Він чекав на таку жінку все життя. І відверто в тому зізнається. А вона каже, що нарешті зустріла свого ідеального чоловіка.

Коли в 2004-му оператор Ігор Кофлюк прийшов влаштовуватися на коломийську телерадіокомпанію “НТК” і вперше побачив головного редактора Тамару Приходько, то подумав: “Я б хотів мати таку ж дружину”. Відтоді минуло аж сім років, перш ніж плідний творчий тандем переріс у службовий роман.

Ігор і Тамара завжди разом працювали над сюжетами, з півпогляду розуміли одне одного. “Коли Ігор береться за роботу, то робить її винятково перфектно. Це людина, яка не терпить недбальства”, – каже дружина. І якось під час відрядження до столиці обоє відчули – між ними замигтіло щось більше, ніж просто ефективна командна робота.

Спершу пара приховувала свій роман від колег – коли кохання тільки зароджується, краще насолоджуватися ним без зайвого галасу. Вже через рік вони одружилися.

На роботі разом, відпочивають теж разом – і ніколи не набридають одне одному. “З ним добре працювати і добре жити, – посміхається Тамара. – Повірте, я знаю, що кажу”.

Редактор розповідає, що на роботі вона – головна, а вдома – партнерство, з кожного приводу вони з чоловіком радяться. Хоча найбільше ідей генерує саме Тамара, а Ігор зазвичай погоджується. “Я собі важко уявляю, що мною міг би хтось командувати, – посміхається жінка. – Ігор – такий самий. Але наші характери настільки збігаються, що ми взагалі не конфліктуємо”.

Попри роботу, в цієї пари є ще багато всього спільного. Наприклад, донечка Даринка. А ще Ігор і Тамара захоплені однаковим хобі – вони обожнюють подорожувати. Лише вдвох і зазвичай власним авто. Вже об’їздили пів-Європи: Польща, Чехія, Угорщина, Франція, Іспанія, Німеччина, Італія, Люксембург… Часто під час мандрівок ще й якісь цікаві сюжети вмудряються відзняти. А іноді так хочеться відпочити від роботи, що навіть фотоапарат залишають удома.

“Якщо відверто, то я всім бажаю такого чоловіка, як Ігор, і такого сімейного щастя, як у мене”, – на завершення додає Тамара.

Бунтівники

Вони не вважають себе романтиками, але точно не прагматики. Ще колись, у далеких 90-х, він був журналістом, а вона коректором. І вона постійно його “жучила” за науковий стиль історика, кожне зауваження ґрунтовно розписуючи на полях.

Тепер Володимир Заник – головний редактор тисменицької районної газети “Вперед”, а Вероніка – журналіст видання і вважає його суперфахівцем. Жінка, яка зазвичай скупа на компліменти, каже, що встигла попрацювати з багатьма редакторами, але кращого, ніж Володимир, ще не зустрічала.

Вони одружилися в 1994-му, але до того вже три роки товаришували. Період розвалу “совка” наситив дружбу журналістів яскравими ідеями, натхненним ентузіазмом та сміливими очікуваннями. Імпрези, журнал “Четвер”, Станіславський феномен… Також траплялося в богемному товаристві “водити козу” – посиденьки в міських кнайпах. Часто гамірні тусовки затягувалися аж до ночі. Найулюбленішою кнайпою пари був заклад “Блюз”, де, до речі, певний час барменом працював відомий письменник Тарас Прохасько.
Вероніку і Володимира також об’єднував бунтівний дух і виклик багатьом табу. “Ніка тоді одягала пончо і подерті джинси, нігті фарбувала в зелений та синій кольори, – пригадує редактор, – їздила автостопом, хіпувала… Мене підкорила ця дівчина”.

“А мене вразило, що хлопець із села, з традиційної родини читає такі інтелектуальні, далеко не попсові книги”, – додає дружина.

У цій парі всі визначні дати, важливі для їх стосунків, знає саме чоловік. “Наша сімейна пам’ять – це Володя”, – усміхається Вероніка.

Креативні горяни

Іноді, закохуючись, здобуваєш не лише дружину, але й нову улюблену професію. Директор Верховинського районного радіо “Гуцульська столиця” 107,4 FM Олександра Клим і відповідальний секретар, заступник редактора газети “Верховинські вісті”, упорядник знаного вже далеко за межами України журналу “Гуцульський калєндар” Роман Клим уже 21 рік разом. Тодішня студентка факультету журналістики, яка навчалася у Львові, часто приїжджала в село Кобаки, що на Косівщині. Там, на танцях, Роман собі і вподобав красуню-верховинку. До того ж йому імпонувало, що Леся здобуває таку престижну професію. Обоє тоді навіть не здогадувалися, що в майбутньому багато років життя разом у творчому тандемі присвятять журналістиці.

Економіст та інженер за освітою, Роман хотів влаштуватися в банківську, податкову сфери чи у правоохоронні органи, однак доля мала геть інші плани. Після одруження Роман настільки влився у творчу родину Олександри, династію журналістів Дмитра і Калини Ватаманюків, що й не помітив, як опинився у пані Журналістики в полоні. Саме Лесин батько, багаторічний редактор газети “Верховинські вісті”, видавець різних книг та журналів, навчив Романа азів видавничої справи. І ось так уже 22-ий рік редакція слугує йому майже рідною домівкою.

“Спершу я закохався в свою дружину, а потім – у її професію, – посміхається Роман Клим. – Надзвичайно цікава робота. Колись я прочитав, що хтось журналістику порівняв із рок-н-ролом. Та я б перефразував, що журналістика – це енергійний, запальний танець “Гуцулка”.

Як уживаються двоє журналістів під одним дахом? Прекрасно! Доповнюють і допомагають одне одному, постійно фонтануючи ідеями. Олександра називає Романа генератором ідей та рушійним локомотивом як на роботі, так і вдома, а Роман зізнається, що Леся – його креативний, надійний і найліпший помічник, але одночасно й критик.

Для Климів журналістика стала не просто улюбленою професією, а стилем життя і станом душі. А по-іншому й не може бути. “Нам дійсно добре разом”, – каже Олександра Клим.

На вихідних пара вдома не відсиджується. Коли гарна погода – активний відпочинок на природі чи автоподорожі. До речі, саме там і народжуються найцікавіші ідеї.

Темпераментні

Обоє холеричні й темпераментні. Вона – романтична натура, а він мислить стратегічно. Редактор правових програм на ТРК “Карпати” Любов Крайня з Івано-Франківська і власний кореспондент всеукраїнської газети “Україна молода” Іван Крайній з Черкащини, який зараз уже на пенсії, торік святкували 35-ліття подружнього життя.

Вони закохалися одне в одного ще під час навчання в столичному університеті, де опановували майстерність журналіста-газетяра. Почуття спалахнули під час весілля однокурсниці. Якийсь хвацький юнак, що переборщив зі спиртним, цілий вечір не давав Любові спокою. “І тут нагодився мій рицар, – з усмішкою пригадує дружина. – І врятував. На все життя”.

“Я тоді подумав: яка красуня! Чому я раніше її не помітив?” – додає Іван.

Потім було направлення в Миколаїв у газету “Ленінське плем’я”. Молодим журналістам було дуже цікаво в цьому промисловому місті. Робота в одній редакції ще більше розпалювала почуття в парі. Про роботу говорили багато і часто, однак це лише надихало молодят. Через кілька років Любов пішла в декрет, а Івана запросили на роботу в херсонську газету, яку він невдовзі очолив. Потім були 90-ті й розвал СРСР. Найгарячіші патріотичні настрої вирували саме на Прикарпатті. Тож подружжя вирішило переїхати на батьківщину Любові.

Професійної конкуренції в парі ніколи не було. Навпаки, підтримують й іноді хвалять одне одного. Коли Любов працює над якимсь матеріалом, то копає дуже глибоко, а ще може вигадати нестандартний вступ для кожного радіоефіру. Іван вміє надзвичайно цікаво розкрити особистість, прихилити її до відвертої розмови. “Не побоюся сказати, що мій чоловік – один із найкращих журналістів-газетярів, – каже Любов. – Уже не раз доводилося чути: “Так, як Крайній може написати, не напише ніхто”.

До речі, ця пара і в тандемі працює доволі плідно. Одного разу вони поїхали на Верховинщину, аби поспілкуватися з цікавою лісничою Євдокією – жінкою-амазонкою. Іван написав статтю для газети, а Любов зробила матеріал для радіопередачі. А потім обидві роботи виграли у національному конкурсі “Українська мадонна”.

Журналістка каже, що обожнює чоловіка за його сміливість, пунктуальність і відповідальність. А Іван кохає дружину за таку цінну і рідкісну рису, як жіноча мудрість.