Додому Новини Життя в режимі “очікування свята”

Життя в режимі “очікування свята”

0
Поділитися

Хто із нас не любить свят? Особливо зимових? Коли так легко почуватися казково навіть дорослим! І коли дорослим так непросто пояснити дітям, чому ця казка лише раз у рік і саме в конкретний день, якого годі дочекатися! І коли її чекання перетворює саме “свято” на ненависне.

У вас ніколи не було такого, що ви втомлювалися чекати чогось, бо його хотілося вже, а процес підготовки ще тривав і тривав? У моєму дитинстві таке бувало, зізнаюся чесно. Ні, я не переставала любити Різдво, але коли воно нарешті приходило – ейфорії вже не було. Щось губилося дорогою до омріяного щастя. Магія розвіювалася.

Don Yapon

rizdvianuy-yarmarok-hostel-lviv

31 грудня ми з Ель заїхали в супермаркет. Просто по мандаринки. І це була неймовірна помилка: “Сільпо” гудів, як вулик, візків при вході не було, і я вже подумала втікати назад до машини, але дитинча вперто вимагало своїх “мандадинь” і “булю”. Вона була голодна після поїздок у справах, а з маркету так пахнуло свіжою випічкою! Ми зайшли всередину, Еліана здивовано роззирнулася і мовила:

– Цього так багато цюзьих людей? Вони тезь усі гольодні і хоцють булю?

Я розповіла про те, що свята грядуть, усі купують продукти на смачні страви. Ель не змовкала:

– Мамусю, а мазязинь бісє не плацюватиме?

Ха! Цікаве питання) В душі я реготала, чесно, бо донька дуже точно описала і мій подив: було враження, що всі нестримно голодні і від завтра супермаркет впаде в анабіоз. Ми набрали торбинку мандаринок, вхопили булку з яблуком і я ще й навіть прихопила найноворічніший салат – олів’є (от він, стадний інстинкт у дії, а я дивуюся з інших!))) Черга була “перфектна”: довжиною, як до Марса, градус емоцій зашкалював, чоловіки хамили жінкам, діти нили і ридали, жінки звіряли еверести пакунків у візках із кілометровими списками у руках. Ми стояли, наш кошик був непристойно бідним і я побоювалася поглядів людей, деякі з яких, по доброті своїй душевній, готові були підкинути нам матеріальну допомогу, щоб ми так нахабно не вирізнялися з натовпу. Ель листала журнал і гризла булку, коли поруч розгорівся скандал: мама рознервовано верещала на хлопчика років 3-4, щоб він припинив їсти мандарини і не зачіпав пампухів, бо вони “на свято”. Вона не підбирала слів, і було видно, що жінка втомлена, їй не хочеться ні черг, ні свята, а тут ще цей шибеник псує звичний хід історії! Дитина посміла влаштувати собі свято раніше, ніж воно мало настати для мами! І мені було безмежно шкода їх обох, бо подив дитини дорівнював розчаруванню мами. Бо мама, здається, вірила, що свято приходить лише до тих, хто не надгризає мандарини раніше часу. А її син вірив, що свято – це коли тобі смачно вже. Хоча ні, я думаю, він ще не зіпсований очікуванням “свята” настільки, він просто живе за покликом серця і йому просто хочеться їсти смачно рівно тоді, коли справді хочеться, а не після настання магічної години чи магічного дня.

rizdvo

Я пам’ятаю своє дитинство і подібні “свята”, коли мама готувала стільки смакоти, що здавалося, ми її не з’їмо ніколи, і коли все ще за кілька днів до дня “Х” так пахнуло, що в голові паморочилося. І я нишком ходила у ґанок і розглядала торти, зазирала в холодильник на желе, любувалася всім, уявляла, як їм це все, і … йшла обідати супом або картоплею. Якби я попросила шмат торта, мене не зрозуміли б, бо це ж “на свято”! А потім приходило магічне “свято”, їжі було стільки, що смак торта губився у какофонії холодців-ковбас, пампухів-коржиків. Смак губився і сенс втрачався, я їла торт, але він більше не пахнув мрією, його вже так не хотілося.

rizdvyana-vecherya-jpg-pagespeed-ce-_vipg1dx6l

Смачні страви, кращий одяг, нові прикраси, гарна зачіска… Це все у нас “на свято”. Не тоді, коли хочеться, а в якийсь виділений для усіх час, коли задоволення – офіційно схвалене і милосердно дозволене. Я розумію, звідки це, бо маріонетковість – це діагноз усього нашого суспільства, за винятком хіба що зовсім малих його представників. Але чи розуміють це люди, чи всім зручно жити отак, від дати до дати, від олів’є до олів’є? Весь час у дорозі до свята, в очікування дива? Схоже, що саме це досі вважається організованістю життя, до цього навіть припасовують слово “традиції”, забувши про справжнє його значення. Мені здається, що ми не вміємо проживати радість тоді, коли вона є, що чекаємо якогось чарівного знаку, після якого можна стартувати. Я дивлюся на Елю і вчуся в неї природності, не брехати собі, не відтягувати задоволення, якщо його можна прожити і відчути зараз. Ми повісили гірлянди ще на початку грудня, одразу як купили, бо дитині так захотілося. І наше “свято” миттєво “увімкнулося” разом із миготливими вогниками!

rizdvo-pol2

Ми напекли імбирного печива і штоленів рівно за місяць до Різдва і сиділи на підлозі, дивилися на блимання гірлянд, гризли ще не влежану випічку, губили крихти й розповідали одна одній байки: я доньці про Різдво зі свого дитинства, а вона мені – як її лялі святкують лялькове Різдво. Я дякувала своїй малій грудочці щастя за те, що мої “свята” більше не залежать від дат і погоди за вікном, від команди згори чи маркетингових передвісників. Я зрозуміла, що люблю жити в режимі “свято” щодня, а не тричі у рік, до прикладу. Що не можна ходити до перукаря за тиждень до Різдва, Паски та Зелених свят, бо саме тоді усі хочуть бути гарними. Що їсти смачно поміж буднів – смачніше, а робити манікюр – приємніше, що одягати улюблену сукню раз у рік просто смішно, а щоразу, як хочеться – дуже навіть приємно. Мені на це знадобилося багато років, і поява однієї маленької людинки, і зрештою, дорога до щастя виявилася тим самим справжнім щастям. Ні, я і зараз не перестала любити Різдво, але я вже зовсім інакше його проживаю. Я не кажу зараз про Різдво у його історичному чи релігійному сенсі, лише про додаткову його складову – смачно-святкову. Ми доїдаємо імбирне печиво і з чотирьох штоленів “на свято” лишилося лише два, і я не впевнена чи раптом сьогодні ми не розріжемо ще один). Бо він пахне цитринкою і цинамоном, а вони так навівають святковий настрій. Сьогодні. Щодня.

Ліля Криницька, Львівська газета