Додому Статті Земельне безумство, або ілюзія мудрості

Земельне безумство, або ілюзія мудрості

0
Поділитися
Коломия

Те, що відбулося на недавній сесії міської ради, вельми жваво обговорюється містянами на вулицях, на ринку, в інтернет-мережі, в каварнях та на сторінках преси. Сесію цю назвали земельною, а депутатів – землевласниками. Авжеж, вони землю не створювали, не працюють на ній, лише розпоряджаються нею.

Здається, якби не активісти та засоби масової інформації, то наші народні обранці тишком-нишком розпаювали б ділянки та й розійшлися, підбиваючи підсумки своєї праці в прямому й переносному значенні (лише сім наступних депутатів в знак протесту покинули сесійну залу: Ігор Ільчишин, Віталій Вандич, Володимир Довганюк, Володимир Харук, Юрій Плекан, Андрій Вітенко та Ростислав Сав’юк). Ні, міська громада рада, що землю отримали вояки, які заслужили далеко більшого, ніж повага і земельна ділянка. Але щодо решти щасливих володарів земельних ділянок, тут міська влада зберігає таку конфіденційність, ніби йдеться про секретну зброю чи смертоносну вакцину. А раз так, то люди правильно вживають блатне радянське слово «дерибан». Чому ми не придумали свого слова? Мабуть, це традиції не наші…

Don Yapon

Сесія відбулася і стала щасливою для депутатів, які проголосували за земельні наділи та для осіб, які їх отримали. А величезний відсоток коломийців, виборців, і дивується, і не дивується (а чому дивуватися?), і обурюється, називаючи міську владу різними нецензурними і некультурними словами. Можна б і собі підшукати до сесії та її режисерів і сценаристів якісь образливі слова, але хочеться спрямувати цю тему в інше річище…

Історично українці сильно прив’язані до землі. Наші предки опоетизували земельку святу, любили її, вона була для них визначником багатства, заможності, а насамперед давала можливість не вмерти з голоду. З плином часу з’явилися на нашій землі землевласники, дідичі, поміщики, які захопили різними способами людські лани й поля. Були поміж них і чужинці, і свої. Як писали марксисти, багачі породили пролетаріат і голоту, а ті згодом учинили їм погроми, бунти й революції. Недаремно більшовики грали на земельних струнах українському селянству та дурили їх казкою про рівний поділ землі. А потім поміщиків і дідичів перебили, а землю захопили для держави. Селянин отримав – дулю і кулю. Тож коли 1991 р. розпався СРСР, українські люди природно кинулися розбирати землю. Свою особливість це повернення землі мало на Західній Україні. Що ж ми побачили тепер, на 25-ому році Незалежності? А побачили ми великі площі некошеної й неораної землі. Це щось нагадує наших поетів, які за Союзу мріяли видати свої книжки, а тепер за України навидавали їх без ліку і стоять ті книжки у них по коморах і горищах та пліснявіють. Так і з землею – всі її хотіли, а коли побачили, що треба на ній і далі тяжко працювати і заробляти на ґудзик і на сірник, то охололи до землі. Зрештою, молоде сільське покоління охололо до землі, до худоби, до свиней. Вони вже вражені вірусом споживацтва, комп’ютероманії, спокусами віртуального світу. Не дивно, що чимраз більше наших селян купують у місті молоко, сметану, масло і яйця.

Натомість громадяни України взялися масово торгувати землею. Працювати на землі і торгувати землею – це, зрозуміло, дві різні речі. Якщо ваша земля попри великі автошляхи – маєте шанс вигідно її продати, Якщо ваша земля біля курортної зони – маєте шанс її вигідно продати. Якщо ваша земля навколо міста – маєте шанс її вигідно продати. Причому, ніхто вже не враховує, до чого придатні ті ґрунти. Можливо, там родитиме рясно пшениця чи ячмінь і гріх ранити ту землю фундаментами та плитами? Про це навіть ніхто не згадує. А те, що масове будівництво скоротило земельні площі теж ніхто не аналізує. Не кажучи вже про перенасичення землі шкідливими міндобривами…

Була у ХІХ ст. золота лихоманка в Північній Америці, а в у ХХІ ст. в Україні є земельна лихоманка. Хто в нас торгує землею – це загальновідомо, про це вже писано-переписано. Люди дали оцінку цим землевласникам, наше судочинство деколи декому також дає свою оцінку, а попереду ще оцінка Божа. Але, схоже, сила грошей переважає всі інші перестороги і страхи. Гаразд, залишимо цей бік справи на майбутнє, а тепер нарешті, поміркуємо…

Ну гаразд, купили ви землю чи отримали її. Постає запитання – для чого? Як для чого? – здивується той, хто отримав земельну ділянку. – Для того, щоб на ній побудувати дім, хату.

Отут ми й зробимо першу зупинку. Світ, як відомо, тепер мобільний, рухливий. На Заході вважають, що там, де ваша праця, там і ваш дім. Ми ж, як нація селянська, вважаємо, що хата мусить бути. Бажано велика, на два поверхи + мансарда + пивниця. Для чого, особливо в нових комунальних умовах? А щоби в тій хаті, як у рукавичці, жили з батьками-господарями і діти, і внуки. І хоч ще невідомо чи внуки будуть взагалі і чи діти не виїдуть до Іспанії, Італії чи Канади – най собі стоїть хата. Вона, крім усього, виконує ще й функцію заможності, а якщо будинок вищий, ніж у сусіда, то й переможності.

Ми знаємо яких зусиль вартує в нас побудувати хату і додаткові приміщення біля неї. Іноді це забирає найкращі людські роки. І тоді українець перетворюється на вола і на вовка водночас. Він забуває, що на світі є ще така найважливіша справа як віра й церква, є ще такі цікаві речі як подорожі, мистецтво, література, театр, є ще така необхідна справа як догляд за здоров’ям.

Унаслідок цього безглуздя ми маємо по краях міст, в т. ч. й Коломиї, купу порожніх чи напівпорожніх будинків, де ніхто не живе або живе одна людина і ламає голову як тримати в порядку й теплі покої та як оплатити за світло і за газ. А хто пробує продати хату, то з прикрістю розуміє, що за неї не дають навіть половину тієї ціни, яку він вклав…

Якщо в нашому місті відродиться промисловий потенціал, то частина молодих людей матиме тут працю. В іншому випадку їм залишиться пити, курити, обкурюватися або ж зібрати саки на паки та поїхати світ за очі у пошуках кращого життя. І тоді жодною силою не прив’яжете синів і доньок до родинного гнізда.

Отже ж, гадаємо, що ті, хто хоче землі в Коломиї, має доволі скромну і стару ідею – збудувати велику хату. Для чого такої великої хати, як її збудувати і впродовж якого часу, а головне – як утримати – це питання, виглядає, ніхто собі не ставить. Що це – синдром бідного українського селянина, який весь вік мріяв мати землю і хату? І цей синдром передався через одне-два покоління?

Не таємниця, що Коломию в повоєнний час заселили російськомовні пролетарі зі Сходу, а потім і наші селяни з Покуття, Гуцульщини та інших теренів Галичини. До міста вони принесли сільський менталітет, і навіть їхні діти в першому поколінні вражені цим менталітетом. Насамперед, це стосується землі у всіх її варіантах, в т. ч. дачах і городах.

Дивлячись на те, як забудовується кожен сантиметр коломийського середмістя і як на більшості будинків читаємо «Оренда», розумієш, що оренда будинків у середмісті – це перспектива їхніх власників. Хоча дехто вважає, що ці забудови забезпечують чиюсь таємну програму і незабаром їх заселять зайшлі люди. І тоді Коломия стабільно матиме 7–8%, а може й більше відсотків, під час голосувань за антиукраїнські партії. Різні про це ведуться балачки, хоч правди не знає ніхто…

Цікаво, чи мають власники земельних ділянок якісь інші варіанти використання землі, крім побудови там великих домів? Очевидно є. Продати цю земельну ділянку. Кому? А такому самому романтикові, як і він. Той купить і теж буде рвати жили, аби збудувати велику хату, а потім бідкатися, як її утримати, клясти владу та нишком називати себе дурнем.

У цій ситуації дивними виглядає і влада, і громада. Між іншим, у нашому місті періодично оголошують про громадські слухання. Але громада до них не проявляє жодного інтересу. Дивує, чому байдужа до таких слухань і більшість громадських організацій та партій, яких у нашому місті зареєстровано понад сотню. Яка їхня місія? Дрімати і пробуджуватися під час виборів?

Зрештою, один знайомий теж має рацію, коли сказав мені: «А чому ходити на громадські слухання? Хіба влада враховує громадські поради? Там усе вже давно вирішено» (і він при цьому показував мені пальцями руки відомий жест).

Якщо розподіл землі в нашому місті не відбувається місяцями, а потім раптом, наприкінці депутатської каденції, відбувається поспіхом, то такий розподіл можна вважати, делікатно кажучи, непрозорим. Отже ж, там існує низка проблем, недомовок, недописок. А відповідно нагадується вислів «Земля у нас важке діло – кров’ю пахне». І тут постає ще одна перешкода до справжньої радості від отриманої земельної ділянки. Ба часто в нас такі земельні ухвали оскаржують у суді, призводять до сусідських гнівів та образ і, що прикро, до прокльонів. Чи будуть щасливі власники земельних ділянок, якщо ті ділянки принесуть їм більше проблем, ніж утіхи? І чи будуть щасливі ті, хто одностайно й дружно голосував за землю.

Виглядає, що більшість наших громадян не мають головних чинників європейської людини – ідеї, таланту й освіти. Не кажучи про порядність, чесність та повагу до закону. Головне здобути земельну ділянку? А далі? А далі, як казали давно, «якос тото буде…».

Ярема БАНДУРКА