Додому Новини Суспільство Зелене на сірому тлі. Пам’яті Романа Іваничука

Зелене на сірому тлі. Пам’яті Романа Іваничука

0
Поділитися

Сьогодні, 19 вересня 2016 року, прощаємося з Романом ІВАНИЧУКОМ, який відійшов у кращий світ цієї суботи. Чин похорону розпочнеться о 13.00 на Личаківському цвинтарі, а саме тепер триває прощання з Майстром у Храмі св. Трійці… Об 11.30 розпочнеться панахида. Опісля похоронна процесія вирушить пішою ходою на кладовище.

Тоді, коли вік вже не має значення, ми вирівнюємося. Не в людських оцінках чи здобутому досвіді, а в можливості сказати те, що хочеться, — сказати те, що існує, живе і рано чи пізно виштовхується із серця назовні. Тоді, коли ми вирівнюємося, я не боюся сказати те, що завжди існувало, але те, що могло би часом здатися недоречним, пафосним чи нещирим.

Don Yapon

Нам не бракувало можливості поговорити. Хоч спершу я побоювався налаштовувати якийсь контакт, як зазвичай побоюється юнак чи юнка підійти до метра. Це відома кожному з нас ситуація. Та пізніше я відчув, що втратити нагоду на високих тонах, дуже сконцентровано і предметно поговорити на основоположні літературні теми — це навіть не дурниця, а просто недбалість, невміння взяти дари, які нам даються. А їх треба брати і задіювати.

Іваничуківська міфологія починається з імені. Зелене “Роман” дивиться потрійно — бо на тритомнику — із сірого тла, стоячи струнко на полиці. Оце “Роман” на книзі для дитини водночас м’яке та ліричне, а водночас зібране і струнке, хоча й з відкритим кінцем. “Ро” — це якраз стрункість, а “ман” — поезія. “Маааааа” і “н”, яке розчиняється у просторах українських степів або зникає у вуличках кам’яних княжих міст (наприклад, Львова). Згадую, що роман — це жанр, в якому найбільше працював Роман Іваничук. І тут виникає цікаве накладання, дивна омонімія, яка спершу є у мовознавчому сприйнятті (з притаманною йому математикою) тотальним збігом, і намагання це зрозуміти лупиться у скалу. А потім виявляється, що дитяча гра у слова, шукання випадкових співзвучностей з притаманною їм сенсовною абсурдністю, може мати більше правди, аніж здається на перший погляд.

Часом я не лише довго дивився на це зелене ім’я на сірому тлі, але й відкривав перший том. Чорно-біла якісна світлина сформувала моє позасловесне, візуальне уявлення про письменника. Що він дивиться не на себе чи поперед себе, а трішки збоку — на тебе і на всіх. У нього трохи довге волосся і біла борода. Погляд трохи зверху вниз, наче з верхів у долину, спокійний та мовчазний, знаючий свої секрети і досвіди творчості. Він постійно читає і колекціонує книжки, і залюбки дискутує у товаристві, він не гребує променадами та можливістю дивитися у вікно, коли їде у потязі, і відтак розуміє просто-таки нестерпну плинність. Він не збирається її перемагати, але й не хоче бути переможеним, і тому долає її фіксаціями пам’ятей та історій, зміщенням часових вимірів, проекціями найрізноманітнішого ґатунку.

Його підпис “Роман Іваничук” написаний чорнильною ручкою — саме тою, якою виробляють добрі почерки. Я знаю, що це вона, хоча й намацую лише крейдяний папір. Округлий і дуже комфортний до читання підпис “Роман Іваничук” каже мені, що це стрункий і сильний мужчина, вимогливий і правдивий на язик, і він — цей чоловік — не може не бути гарним. Не може не писати фіґурно і ясно, не може не культивувати собою красу слова. Бо навіть про трагічне не можна не писати гарно. Вже віддавна знаю, що Роман Іваничук належить до тих, хто розвивав мову. І навіть якщо він не придумав нових слів — він показував можливості цієї мови, її здатність творити плинність романної оповіді, психологічний пейзаж, напругу почуттів, умовність віків, парадоксальність, але й внутрішню логіку історії.

Я бачив його на публічних подіях, на сцені чи у залі. До місця свого виступу він ішов повагом, з такою швидкістю, коли не поспішаєш, але і не затримуєшся. Нам потрібні такі люди — такі, за яких ми трималися би, на яких ми дивилися би і мовчки формувалися під впливом їхньої впевненості. Впевненості у своїй справі, у доцільності й силі мистецтва, у собі. У тому, як вони йдуть, як готуються промовити перше слово, як починає звучати їхній голос, як потрапляють у тебе їхні ідеї.

1988 рік, на відкритті виставки. Від ліва: художники Орест Скоп, Олег Микита, Микола Прокопович, письменник Роман Іваничук, художник Володимир Котрушенко, голова Товариства Лева Орест Шейка. Фото Ярослава Кардаша

Я не пропустив жодної його лекції. Вже потім, у наступні чотири курси навчання, такий ефект майже не повторився. Ті, хто його запросили, і ті, хто пізніше менеджерували його викладання, не усвідомлювали, що зробили. Поставили досить високу планку, яку не завжди, далеко не завжди могли досягти. Планку високого стилю, попри своєрідну іваничуківську суворість, творчу атмосферу, і головне — ненав’язливу свободу. Ця людина, хоча й була живим класиком, і таким був літературознавчий дискурс про неї, у багатьох сенсах була іншою, була часом навіть надто великою, щоби могти це усвідомити. Він не обрав статус письменника-марґінала, він насправді не ставав у позу, а спеціально не проголошуючи цього, по-франківськи закочував рукави і самітно, з насолодою, писав. Бувши відкритим учасником літературного процесу, а також процесу суспільного, він уповні відповідав за свої вчинки — не було проблемою визнати помилку. І природною була приємність відчувати читацький інтерес та навіть більше.

Що він любив?

Добру поезію любив. Так писав Лепкий про Стефаника. Ця фраза не виходить із тямки. Яка ж та поезія має бути, щоб її любити? Яка ж це вона — така добра? Якась, напевно, міцна, як сильний карпатський напій, із ялівцем, наприклад, чи іншою цілющою травою. Вірш-настоянка, щоб випити його, проковтнути і відчути гаряче тепло, що огортає тебе своєю жорсткою справжністю. Таку поезію любив Іваничук. Таку добру. Таку, як любив Стефаник — його північніший земляк, такий самий нервовий (якщо нервовістю вважати живе й болюче реагування на мікро- і макроподразники).

Або як цигарку, якою він затягувався на кафедрі української літератури. Йому можна. Бо йому це добре виходить. Я не бачив його з люлькою. Це також не були самокрутки. То не Іваничук. У нього були фірмові цигарки.

Його ставлення до нашого навчання було чим далі, тим більш промовисте: головне — прочитати курс лекцій, де знання з історії літератури органічно перепліталися з власним письменницьким досвідом, пережитим контактом з колеґами сучасного чи минулого, а залік можна просто поставити всім, нічого не питаючи і не вдаючися у ці дріб’язковості. Йому можна. Бо чим більше простору і довіри ти даєш, тим більше пробуджуєш почуття відповідальності. Університет запросив його викладати свої ідеї, але поза тим він викон(ув)ав місію подолання страху. Через літературу, через освіту, через освіту в літературі, через літературну освіту.

Я зачитувався його спогадами. Спершу книгою “Благослови, душе моя, Господа”, а потім доповненою ще двома частинами книгою “Дороги вольні і невольні”. Вони, потрапивши до рук у відповідний період формування, стали інтелектуальним фундаментом, що витримує всі наступні світоглядні та методологічні надбудови. Роман Іванович про це знає. У цих спогадах втілився весь Іваничук — взірцевий історичний романіст, той, що діє, і той, хто співпереживає і багато думає.

Те, як ми взаємодіяли з Романом Іваничуком — тоді, коли його читали, коли його слухали, а потім йшли гуляти Львовом і думати, — я називаю ефектом Флобера. Він сказав про свою головну героїню: “Емма — це я”. А я кажу: Іваничук — це я. Іваничук — це ми. Бо ми абсорбували його світ і виросли на ньому. І він у нас перебуває.

Данило ІЛЬНИЦЬКИЙ, учень

Джерело: zbruc.eu

 

Читайте також: 

Класик, який жив поруч з нами: пам’яті Романа Іваничука, почесного громадянина Коломиї