У вікні видно, як мама обіймає доньку, годує її з ложечки і одним оком поглядає на телевізор. Всередині затишної кімнати з хорошим ремонтом за розкладом –тиха година. Коли діти прокинуться, на них чекає полуденок, ігри та процедури.  Майже всі вони мають невиліковні хвороби і потребують постійної турботи батьків, пише Українська правда. Життя. Мільйон гривень за п’ять годин На вулиці дощ. Заглядаю у вікна, бо не можу знайти вхід – настільки велика будівля. Тут лежить розкладений басейн і пасуться кози. Поряд – дитячий майданчик, біля кожного входу – пандуси. Ця будівля – одне з небагатьох в Україні паліативних відділень для дітей у Надвірній. Його створили п’ять років тому за кошти громади. Ідейним натхненником була Людмила Андріїшин, яка раніше створила хоспіс для дорослих у Івано-Франківську. "У березні 2013-го громада області зібрала понад мільйон гривень за п’ять годин телемарафону", – розповідає головна лікарка дитячого відділення Галина Кузнєцова. За ці гроші зробили ремонт і купили обладнання. "Не кажіть хоспіс! Кажіть “паліативне відділення”, – виправляє Галина. – Хоспіс – місце, де надають допомогу в кінці життя, а паліативну допомогу надають при невиліковних захворюваннях, щоб покращити якість життя хворого." На Прикарпатті – тисячі дітей з вродженими вадами розвитку, які потребують спеціального догляду. Робити це самостійно батькам важко. Відділення паліативної допомоги дозволяє таким родинам отримати необхідну допомогу, навчитися правильно доглядати за малюком і отримати кваліфіковану лікарську та психологічну підтримку. Медсестра Ліля згадує, як люди з усієї України збирали кошти на відкриття закладу. Медпрацівники самі давали гроші і підключали знайомих: "10, 20, 100 гривень – кожен давав, скільки міг." Команда очікувала зібрати 500-600 тисяч, а зібрали більше мільйона: "Все, що ви тут бачите: нові красиві палати – все за рахунок людей. Держава, на жаль, не виділила ані копійки", - говорить Кузнєцова. В таких паліативних відділення зазвичай надають допомогу дітям з інвалідністю. Батьків вчать правильно робити масажі, зменшувати біль, навчають дітей говорити й ходити. Рідні можуть тут відпочити від постійного стресу, у якому живуть. Адже суспільство і міста ще не готові приймати маломобільних людей. За кордоном таких закладів багато, а в Україні – дитяче відділення у Надвірній перше. Тут допомагають дітям з усієї області. Пацієнти можуть проводити тут по два тижні чотири рази на рік. Лікарі акцентують, що тут “не лікування, а процедури і оздоровлення”, бо діти з невиліковними діагнозами. Якщо її підняти, вона зовсім не маленька З палати чутно дитячий крик: так дітки, які не розмовляють, виражають емоції. На дверях кімнати різнокольоровими буквами написано імена “Віка” і “Ангелінка”, на сусідніх дверях “Олечка” і “Олексійчик”. Нині тут функціонують три палати, розраховані на 5 діток. Щоб запрацювали решта кімнат, потрібні ще кошти на ремонт. Зараз тиха година. Але у цій палаті дітки з батьками ще не сплять. "Я якраз збиралась Віку годувати", – каже білява жінка з втомленими очима. Вона не звикла сидіти без діла, постійно себе чимось займає. Звикла вдома постійно мати роботу. А тут нарешті має час повишивати – робить Ісуса з бісеру. А-а-а-а-а-а! – раптом роздається гучний крик. "Віка, не дурій, – ласкаво каже мама. – То вона так радіє, що хтось прийшов у гості. Тільки ви не фотографуйте, як я її годуватиму, а то вона засоромться і апетит пропаде." – Привіт. Приємно познайомитися! – А-а-а-а, – протягує Віка. – Їй теж приємно, – перекладає мама. – А скільки їй років? – Їй 17. – А виглядає, ніби така маленька… – Вона зовсім не маленька, а тяжка, якщо її носити, – сміється мама. – Її візок мабуть і мене витримав би! Мама привозить її у паліативне відділення не вперше. – Зараз тут лікуються маленькі діти, а бувають і дорослі. Зараз вам покажу, – дістає телефон і починає гортати фото. Тут Віка у візочку на тлі засніжених дерев, на іншому – з подругою. Вдома у неї друзів майже нема, тільки вчителька додому приходить. "Ви б бачили, як вона її цікаво вчить! Об’єм пояснює на камінчиках і склянці води. Дроби на яблуках і соломці." Вдома, в Івано-Франківську, друзів у Віки немає, але є ті, яких вона знайшла в Надвірній. Вони зідзвонюються по вайберу чи телефоном. Подружка Надя, наприклад, хоч поганенько, але розмовляє. Іноді дзвонить, розказує Віці про своє життя: "А я кажу їй, хоч говори букву “а”, щоб Надя чула, що ти її слухаєш", - захоплено говорить мама. Майже в кожному реченні вона виправляє “нам подобається” на “Віці подобається”. Хоч дівчинка не розмовляє, жіночка говорить: “Я всьо її розумію. Я ж мама“. Раптом Віка починає кричати і розгойдуватися. Мама почала розказувати про процедури. Тут є масаж, фізкультура, парафін, електропроцедури, логопед. Слово “логопед” порадувало дівчинку, з усіх лікарів вона його любить найбільше – всміхається, широко розкриває рот і гучно кричить. Мама пригортає її до себе і везе годувати. Тут немає розкладу, як у лікарні. Процедури, харчування та купання пацієнти роблять тоді, коли їм зручно. Все, як удома В коридорі на столі обережно розкладені дитячі малюнки – це галерея Сергійчика, розказує медсестра. Він не рухає руками, тому малює зубами і продає свої картини. Паліативне відділення – невиліковно хворі діти, часто з вродженими вадами розвитку та неврологічними хворобами, такими як ДЦП, синдром Дауна – розповідає медпрацівниця, доки заходить у реабілітаційну кімнату. Сором’язливо збирає іграшки у коробку: "У нас тут трішки безлад, бо дітки тільки погралися. У нас є басейн з кольоровими кульками, безліч машинок і велетенський ведмідь. Мабуть, в дитинстві таку кімнату хотіли б мати всі любителі яскравих іграшок." На задньому дворі стоїть басейн. Коли тепла погода, діти там можуть плавати. В цій же кімнаті – кушетка для масажу і пристосування для розробки рухливості тіла – це тутешнім діткам необхідно. Навколо кушетки – клітка, яку купили за рахунок меценатства. Клітка потрібна для вертикалізації дитини, щоб швидше навчити її тримати поставу і розвивати свої рухи. Тут є сенсорна кімната, де стимулюють роботу головного мозку. Є масаж, рибки, світломузика, розвиваючі ігри. Діти приїздять сюди не лише, щоб знайти друзів, відпочити, але й пройти курс абілітації, отримати необхідні процедури і покращити загальний стан здоров’я. На “екскурсії” медсестра показує новий туалет з поручнями і кухню, постійно повторюючи: “Тут все, як удома”. "У нас дитина може відпочити, пройти курс реабілітації. У нас і батьки залишаються", – каже Ліля і вказує на м’який куточок, холодильник увесь у магнітиках з динозавром Діно і багато лоточків. Батьки тут можуть самі готувати. Хоча можуть і поїхати додому відпочити. Харчування і перебування дітей для родини – безкоштовне. Тут вже точно не буде тарганів Сусідка Віки, маленька Ангеліна, грається ляльками. Вона з мамою Ярославою приїхала тільки вчора. Ярослава нарікає, що у самому Франківську таких хороших умов не знайдеш. Коли вона тільки сюди зайшла, перше, про що подумала: “Ну, тут вже точно не буде тарганів!”. "Там же навіть, якщо треба вийти в аптеку, потрібно нести дитину з собою. А тут медсестрички самі пропонують посидіти з дітками і дати мамі змогу відпочити." Основне в паліативі – команда. Фахівці: масажисти, логопеди, психологи, які працюють, щоб батьки мали час відпочити і зрозуміли, що вони не самотні у своїх проблемах – пояснює головна лікарка. У відділенні дітки проходять курс лікувальної фізкультури, філіотерапії, парафіну. І після двох тижнів помітно краще рухаються, розмовляють і почуваються. У коридор виходить маленька дівчинка з косою. Ліля усміхається, що сама її заплітала. Починає гратися з малечею. Тут на стінах малюнки місцевих студенток-художниць, що захотіли розмалювати відділення. "Так, ви нам весь розклад поламали. А Ліза (медсестра обіймає маленьку пацієнтку), коли не виспиться, то потім втомлена", - турботливо каже Ліля і закриває двері.