Додому Новини Культура Загадка назви “Коломия”. Частина 2

Загадка назви “Коломия”. Частина 2

0
Поділитися
Коломия у старій поштівці

Першу частину матеріалу можна прочитати ТУТ.

СТРИБОК У ГЛИБИНИ МИНУВШИНИ

Don Yapon

Гора, яку ми тепер називаємо Воскресінецькою, має якусь маґнетичну силу. Фотографи звідти люблять знимкувати Коломию, відпочивальники приїжджають посмажити м’ясо та посидіти за бесідою, грибарі ходять у гриби, археологи шукають предметів минувшини, краєзнавці вивчають місцеву топоніміку, гімназисти розпалюють там гімназійну ватру, природолюби вивчають рослинний світ, а український письменник-фантаст Олесь Бердник визначив це місце як осердя Української Духовної Республіки.

Однак найперше треба зауважити, що Воскресінецька гора – це її, так би мовити, недавня назва. Колись це була просто гора, але могли її називати водночас так як і поселення, яке стояло на тій горі, пише “Дзеркало Коломиї”.

Поставимо собі слушне запитання: чому в глибоку давнину люди обирали собі для життя пагорби, верхи, гори, але неодмінно з водою поблизу. Відповідь може зводитися до того, що навколо таких поодиноких пагорбів стояла широка й глибока вода. Море, моря… Коли ж це могло бути?

З Біблії знаємо про Всесвітній потоп. Науковці по-різному ставляться до цього важливого повідомлення. Однак прихильники Біблії доводять, що такий потоп справді був 3000 років до Різдва Христового, тобто 5000 років тому. З приводу цього раджу в інтернеті прочитати вельми переконливу й цікаву водночас статтю американця Девіда Лівінґстона «Всесвітній потоп: 3000 років до Різдва Христового».

***

На думку наших істориків, перше відоме на Прикарпатті населення пов’язане з відомою в археології культурою лінійно-стрічкової кераміки і з’явилося воно на наших теренах у V тисячолітті до Р. Х. Тобто, на Івано-Франківщині людина живе вже щонайменше 7000 років. На основі цієї та інших культур сформувалася т. зв. Трипільська культура, яку датують або VI – III тисячоліттями до Р. Х., або IV – III тисячоліттями до Р. Х.

На території, яка нас цікавить, археологи знайшли трипільські поселення у с. Грушеві, с. Корничі, с. Воскресінцях, с. Спасі. Виглядає, що коломийські околиці, власне правобережний вищий бік, у ті часи були густозаселеними.

Науковці переконують, що трипільське суспільство було високорозвинутим, будувало двоповерхові будинки і великі міста. Але в один момент трипільці пропали, зникли. З приводу цього існує чимало версій. Одні вважають, що вони чомусь вигоріли, інші – що їх завоювали могутніші й войовничіші народи. А можливо, трипільська людність зникла в час Всесвітнього потопу, адже вони зникають у ІІІ тисячолітті до Р. Х.? Якщо взяти за основу це припущення, то після Всесвітнього потопу, після того, як почала спадати вода, землю знову заселювали люди. Але вже інших культур. Як вони вціліли під час Всесвітнього потопу, звідки вони прийшли і як довго йшли – запитання, на які важко знайти відповідь.

Науковці припускають, що після Трипільських поселень наші терени не були густозаселеними аж до І тисячоліття, коли відбувалися переселення народів. У І тисячолітті взагалі відбувалися карколомні історичні процеси. Науковці досі дискутують, що гнало ці людські маси з осілих територій на нові й незнані землі.

Але повернемося до Всесвітнього потопу. Отже ж, після якогось часу вода поступово спадала і на поверхні з’являлися клаптики землі. Безперечно, спочатку на горах, гірських пасмах, пагорбах, горбах. Це можна яскраво простежити на прикладі з с. Спасом Коломийського району. У горішній частині села, яка закінчується лісом, маємо такі прадавні назви урочищ як Городище, Замчище, Полики, Теребіж, Монастирь. Гадаю, більшість цих слів є зрозумілі, за винятком Теребіж і Полики. Ці два слова науковці вважають давньослов’янськими. Теребіж – це місцевість, де люди викорчували ліс під поле, городи. А давньослов’янське Полики означає місцевість, яку часто підтоплює вода. Отже, до цього гористого спаського терену, де тепер ростуть буйні трави, колись підступали води! До слова, ще під час копання шанців у Першу світову війну в Спасі знайшли тверду поверхню рогівки черепахи.

Оскільки назви Теребіж і Полики – давньослов’янські, а давні слов’яни прийшли до нас приблизно у V–VI ст., то виходить, що ще в ті часи вода підступала аж до гірського пасма у Спасі. Очевидно, таке було й з іншого боку, адже Спас лісом та царинами межує з Воскресінцями, а вбік – з Пилипами та Грушевом, де є історична гора Корнів. Тому можемо припустити, що лише з приходом на Прикарпаття слов’ян великі води почали відступати, а людина почала наступати на сушу й освоювати нові ґрунти та спускатися щораз нижче. До того люди сиділи на пагорбах, верхах і відповідно там господарювали. Ясна річ, що в різних місцевостях це могли бути вищі чи нижчі терени.

***

З історії відомо, що група племен індоєвропейського походження в І тисячолітті до Р. Х., яких називали кельтами, заселяли територію сучасних європейських країн Франції, Німеччини, Австрії, Швайцарії, Чехії, Іспанії, Північної Італії, Британії, Ірландії, частини Балкан і навіть Західної України. Це був один з найбільших варварських народів Європи, який загрожував Давній Греції і був одвічним ворогом Стародавнього Риму. Такий собі пращур Євросоюзу. Щоправда, кельти не витворили єдиного державного механізму, хоча відзначалися високим рівнем хліборобства, гончарства й культури. Селилися вони на берегах річок, тримали велику рогату худобу, овець, свиней, сіяли жито, пшеницю, овес, ячмінь, льон, буряки, мали в харчовому раціоні цибулю, мед, пиво, хліб, а зерно зберігали в ямах. Прокладали дерев’яні дороги та вміли виробляти предмети з заліза. Носили на шиях золоті та бронзові торквеси (гривни). Верховними керівниками в кельтів були жреці-друїди, високо шанували вони своїх митців. Чоловіки й жінки користувалися однаковими правами. У І ст. до Р. Х. кельти вже будували на пагорбах міста, які обносили муром з вежами, та викопували перед ними глибокі рови. Того самого століття римляни з даками відібрали першість у кельтів у Карпато-Дунайському ареалі. Мова кельтів належить до найдавніших індоєвропейських мов. За припущенням деяких істориків, наше місто Галич, Галіція в Іспанії, Галац в Румунії та ще кілька Галичів – це кельтські назви, які споріднені з галлами чи галатами. Українські історики також припускають, що кельти перебували якийсь період, починаючи від IV ст. до Р. Х., на території Західної України. Ми ж з нашої місцевої історії знаємо, що найдавніший шлях з Коломиї на схід лежав до Галича. Відповідно з Галича діставалися до Коломиї, яка й тоді була воротами в Карпати, останнім містом перед горами.

Цей екскурс в історію для нас важливий.

***

Приблизно 3000 років тому експансію на південь Європи почали давні ґерманці, поступово витісняючи звідти кельтів. Ґерманці (лат. Germani) – група племен, яка належить до індоєвропейської мовної сім’ї, що утворилася наприкінці новокам’яного віку з носіїв культур мегалітів, лійчастого посуду, шнурової кераміки та бойових сокир. Спочатку вони заселяли Південну Скандинавію, Данію, Шлезвіґ. Пізніше, в І ст., жили на доволі великій території – між Рейном і Віслою (теперішні території Німеччини і Польщі), із заходу на схід, між Дунаєм на півдні і Північним та Балтійськими морями на півночі (території багатьох європейських держав).

Римська імперія побудувала багато укріплень для захисту від ґерманських племен. Вперше зіткнення між римлянами і ґерманцями відбулося 113 року до Р. Х.

Ґерманські мови північної і західної груп збереглися дотепер. Вони перейшли в національні мови і стали діалектами національних мов.

У II – V ст. великі терени України, Румунії запосіли давньоґерманські племена, які створили знані в археологічному світі черняхівську культуру (ґоти) і культуру карпатських курганів (таїфали, тайфали?). До них тут, на думку науковців, сиділи поодинокі представники липицької і пшеворської культури (І ст.). Давні ґерманці ж прибули на теперішні вкраїнські території, в т. ч й на Покуття, масово. Тому, очевидно, по них дещо залишилося, незважаючи на велику часову відстань…

Сучасні археологи наразі дослідили, що носії культури карпатських курганів, тобто одне з давньоґерманських племен, замешкували наші терени у II – V ст. на такій території: «Північний кордон розташування пам’яток цієї культури пролягає по р. Дністер у її верхній течії. Найзахіднішою з відомих пам’яток є курганний могильник поблизу с. Добряни (Стрийського р-ну Львівської обл. – прим. автора), розташований на лівому березі р. Стрий, проте, цілком можливо, що межа поширення цих пам’яток проходить ще західніше. У середній течії, де річище Дністра віддаляється від пасма гір, територія культури з півночі обмежується р. Прут. Південною межею поширення культури є Карпатські гори. На сході крайньою групою підкарпатських пам’яток є курганні могильники, відкриті на правобережжі р. Сірет, на території Румунії. Загалом, це територія таких історичних областей, як Галичина, власне її частина на Правобережжі Верхнього Дністра, Покуття, Північна і Південна Румунія (Буковина) та Північна частина Румунської Молдови. Спеціально зазначимо, що пам’ятки культури карпатських курганів не поширюються на територію Українського Закарпаття».

У Коломийському р-ні їх виявили в 14 населених пунктах: Воскресінці, Ганів, Грушів, Дебеславці, Корнич, Королівка, Пилипи, Спас та ін. Тут давні ґерманці займалися землеробством та різними промислами. В них існувало орне землеробство високого рівня розвитку, в рільництві використовувалася перелогова система. Вирощували пшеницю (кілька сортів), жито, ячмінь (кілька сортів), овес, просо, горох, сочевицю, чину, льон. Мололи зерно на жорнах, які складалися з двох колоподібних каменів. При обробітку землі й збиранні врожаїв використовували залізні наральники й серпи. Цікаво, що знайдений археологами у с. Товмачику Коломийського р-ну серп належить до найбільш досконалих екземплярів хлібозбиральних знарядь римського часу на території Європи!

З інших форм виробничої і господарської діяльності виявлено існування металургійного виробництва (залізоробні горни), які забезпечували високого рівня ковальські вироби. Існували також і каменерізне та деревообробне виробництво, прядіння і ткацтво, лісові промисли, полювання, рибальство, виготовляли речі з кістки.

Іншим їхнім заняттям вважають гончарство, в якому відчувається римський вплив, хоча є й свої особливості.

На Прикарпатті зосереджені найдавніші поклади солі в Європі, і місцевий люд тут здавен займається солеварним промислом. Сіль відігравала головну роль в експорті! Саме в тих населених пунктах, де були солеварні бані, археологи та краєзнавці знайшли давньоримські і навіть арабські монети. Зокрема, у с. Корничі знайдено римські срібні монети часів імператорів Траяна й Адріана (117 – 138 рр.) та мідна монета часів Діоклетіана (285 – 305 рр.).

Це – свідчення наших прадавніх торговельних зв’язків. Припускають, що давні ґерманці їздили купецькими валками аж до Малої Азії та римських провінцій, і відповідно тамтешні купці привозили свій крам на наші терени. Торгували давні ґерманці з іншими, так би мовити, свояками, які мешкали на інших землях сучасної України, обмінюючи свою сіль на збіжжя.

Отже, у ІІ – V ст. на теренах Коломийщини жило одне з давньоґерманських племен, яке, на думку відомого археолога, професора Л. Вакуленко, могло називатись «таїфали» чи «тайфали». Власне на правобережному від Коломиї боці Пруту, в ареалі Воскресінецької гори й виявлено археологічні свідчення культури карпатських курганів.

І, нарешті, у V – VI ст. на наші терени прийшли (невідомо звідки) слов’янські племена. Мабуть, це були склавіни (словіни, словінці). І знову археологічні пам’ятки цих ранніх слов’ян виявили у с. Воскресінцях, с. Грушеві, с. Корничі, с. Спасі та в Коломиї. Тобто, на Воскресінецькій горі та в її околицях. Свідченнями того періоду є й давні слов’янські слова, які стали топонімами: Теребіж і П’ятниця – у Воскресінцях; Теребіж, Чертежик (зменшене від Чертіж), Бавки, Чертежик, Теребіж – у Грушеві; Бавки і Чертежик– у Пилипах; Чертежик, Теребіж, Полики – у Спасі, Теребіж – у Нижньому Вербіжі. У подальший період виникли такі назви як Замчище і Городище – у Спасі, Замчище і Підзамчище – у Воскресінцях, Замчище і Городище – у Грушеві. Ці останні назви свідчать про те, що колись на цій території були замки і занедбані поселення-городища. Звичайно, в сучасній Коломиї нема таких назв, ані жодних давніх назв міських кутків-дільниць.

Зважаючи на прадавню назву нашого міста, можна майже переконливо стверджувати, що первісна Коломия лежала на правому боці р. Пруту. Там, де тепер Воскресінецька гора. І, мабуть, була першим тамтешнім поселенням, яке виникло швидше за всі навколишні села. На тій місцевості люди не лише вирощували збіжжя і тримали худобу, але що найголовніше – варили сіль, стратегічну продукцію того часу. Тобто, ще в добу енеоліту, коли жили трипільці, тут, на Воскресінецькій горі, у прадавній Коломиї, займалися соляним промислом. І лише коли вигасли соляні джерела, то місто перейшло на лівий берег Пруту. Подібно, як с. Спас спускалося в долини, так і Коломия. Щоправда, якщо Спас спускався схилом-сушею, то Коломиї довелося перетнути велику ріку (а Прут був набагато повноводішим, ніж тепер), осісти на рівнинному терені, принісши з пагорба в долини свою первісну назву чи трохи змінивши її.

А тепер ще раз нагадаємо, що на тому терені, де стояла первісна Коломия, а тепер Воскресінецька гора, люди жили вже в IV – III тисячолітті до Р. Х. Після Всесвітнього потопу з’явилася нова людність. Археологи виявили невелику кількість поселень різних культур-народів у ІІ – І тисячолітті до Р. Х. Найпомітніший слід на величезній європейській території у І тисячолітті до Р. Х., зокрема від IV ст. до Р. Х – у Західній Україні, залишили кельти. Не варто забувати про Стародавній Рим і Римську імперію, які існували понад 1500 років та мали великий вплив не лише на європейську, але й азійську історію. Чи перебували їхні леґіони на нашому Покутті – невідомо, але з упевненістю можна стверджувати, що сюди приходили римські купці, знали про тутешні солеварні та людей, які тут жили.

Наступне масове заселення наших теренів відбулося у IІ – V ст., коли на Прикарпатті опинилися давні ґерманці (культура карпатських курганів), слідів яких в околицях Воскресінецької гори чимало. А відтак у V –VІ ст. сюди прийшли праслов’яни (склавіни, словіни, словінці), від яких ведемо свій родовід ми, сучасники, мешканці Коломийщини. При цьому треба мати на увазі, що різні племена, які тут осідали і які приходили, могли перемішуватися між собою, після чого залишилося багато топонімічних і фольклорно-етнографічних загадок.

І тепер нам залишилося відповісти на головне питання: від чого походить назва Коломия, назва міста, яке було найдавнішим поселенням на правому гористому березі Пруту, а потім спустилося на долину, перетнувши Прут та заснувавши нове поселення зі старою назвою?

Продовження буде…

Микола САВЧУК