До приходу совітів село Раківчик належало до передових сіл Коломийщини та пишалося своєю національно-свідомою громадою. Хоч зразу там було не так і панували москвофільські настрої. Однак знайшлися люди, які переламали ситуацію і повели село патріотичним шляхом.
Яскравою постаттю 1920-х років був просвітянин Дмитро Микитюк (1899 – 1985). Він навчався в Коломийській гімназії, брав активну участь у війні за Україну в Лєґіоні УСС та в УГА, дослужившись до хорунжого. Після війни повернувся до рідного села, де впродовж 10 років брав активну участь зі своїми однодумцями в національному відродженні села: очолював сільську кооперативу (1920-і), працював у читальні товариства "Просвіта", в управі осередку "Рідної Школи", в молочарні, грав в аматорському гуртку, один з ініціаторів побудови сільського Народного дому. Завдяки йому колись москвофільська твердиня перетворилася на патріотичну громаду.
Польська окупаційна влада неодноразово проводила обшуки у Д. Микитюка, заарештовувала його, підозрююючи в приналежності до УВО, в убивстві пропольського війта одного з недалеких сіл, під час виборів та шкільних плебісцитів. У 1928 р. Д. Микитюка підпільно нагородили пропам’ятною відзнакою-хрестом УГА за участь в національно-визвольній війні, за що мав знову великі неприємності з польською поліцією. Все це спонукало до того, що він у 1930 р. еміґрував до Канади. У період Незалежності активні раківчицькі люди відкрили меморіальну таблицю Д. Микитюкові в рідному селі.
Громадське життя Раківчика у 1930-і рр. не завмерло, а й надалі розвивалося, незважаючи на перешкоди і загрози з боку влади. Так 1 листопада 1936 р., як читаємо в коломийському журналі "Жіноча воля" (Свідомий. Раківчик // Жіноча воля (Коломия). – 1936. – 1 грудня. – С. 1, 10-11), в цьому селі відбулося свято 1 листопада (щоб не наражатися на неприємності з боку польської поліції, цей день називали не проголошенням ЗУНР, а просто 1 листопада). Організаторами цього величного заходу був осередок Союзу Українок, секція молоді при осередку товариства "Сільський Господар" та осередок Хліборобського Вишколу Молоді.
Свято почалося в місцевій церкві, де встановили декоративний гріб полеглих за Україну борців з терновим вінцем, з білою стрічкою і написом "Спіть, хлопці, спіть, про волю-долю неньки-України тихо сніть!"
Там же були синьо-жовті прапорці, шаблюка, шапка й табличка на березовому хресті з написом: "Поляглим борцям за волю України". Місцевий парох о. І. Грабовецький на цю службу вбрався у чорні жалібні ризи та відправив панахиду, а також виголосив промову. При цьому громада схлипувала, очевидно, згадуючи своїх синів, чоловіків, братів, а також нещасливу долю України.
Друга частина свята відбулася в домівці осередку товариства "Сільський Господар". Там вшанували героїв 5-хвилинною мовчанкою. Далі мали слово місцеві активісти – Василь Попадюк і Володимир Данищук, який прочитав доповідь "Напередодні світової війни". Потім декламували діти: 5-річна Катруся Семенюк прочитала вірш "Пам’ять стрільцям"; Дмитро Семенюк виконав "Серед стрілецьких могил"; вірші "Вірний кінь" та "Крути" продекламував хлопчина Василько Семенюк. Були ще й інші вірші та виступи, а вкінці всі разом заспівали дві стрілецькі пісні "Як з Бережани до кадри" та "Їхав стрілець на війноньку". А закінчилося свято ЗУНР виконанням національного гімну "Ще не вмерла Україна".
Відтоді минуло 80 літ, відродилася Україна. Але чи є тепер у Раківчику осередки якихось громадських організацій, зокрема "Просвіти", Союзу Українок та ін., а якщо є, то чи вони діють? Чи лише залишилися добрі справи великих предків?
Микола САВЧУК
Читайте також: Про будівництво у Коломиї Народного дому “Просвіта”, або коли надія жевріє роками